Багато років була у мене подруга – Оксана. Жили ми тоді сім’ями в селі, в якому пройшло все наше дитинство та юність, а коли закінчили школу, вона поїхала навчатися в місто.
Познайомилася Оксана там з Микитою, який жив з мамою і працював в якомусь ресторані. Справа була в середині 90-х. Зустрілися вони десь рік, а потім вирішили одружитися.
Свекруха відразу сказала моїй подрузі:
– Ти, Оксано, запам’ятай, я тебе прописувати в своєму домі не буду, можеш навіть не розраховувати на це. І весілля справляти не треба. Навіщо зайві витрати у родині?
Але наречений і наречена зважилися все ж на весілля. Грошей трохи самі назбирали, трохи позичили у друзів, та й батьки Оксани допомогли, чим могли, хоча люди вони не багаті. Я була запрошена в якості свідка, тому з батьками нареченої приїхала на весілля.
Жили ми тоді у родичів тата Оксани. Туди ж була запрошена і майбутня свекруха для знайомства. За словами Оксани я вже знала, що свекруха у неї жінка зовсім непривітна, дріб’язкова. Вона завжди вважала себе вище за інших. Колись працювала головним бухгалтером, зараз на пенсії, мала велику квартиру. Але звикла завжди командувати людьми, і ця звичка залишилася з нею.
А у Оксани батьки дуже прості люди і живуть все життя в селі. Під час знайомства свекруха сиділа на стільці, як королева на троні, з якоюсь зверхністю дивлячись на всю рідню Оксани.
Коли мова зайшла про наречену і нареченого, як познайомилися, чи давно дружать, то свекруха сказала:
– Ех, свахо, вашій доньці ну дуже з моїм сином пощастило. Он який він у мене красень. А Оксана ваша теж дівчина, звичайно, хороша, але з бідної сім’ї, самі все розумієте.
Батько Оксани вже трохи хильнув та мав гарний настрій, і поклав руку на плече доньчиної свекрухи та впевнено промовив:
– Не хвилюйся, свахо, ми ще подивимося, кому з молодих дуже пощастило.
Весілля справили, правда не обійшлося без розмов серед родичів нареченого, що наречена з села, бідова зовсім дівчина, виходить заміж, швидше за все, за прописку. Оксану свекруха все ж прописала, але через пів року сказала молодій сім’ї, щоб квартиру собі шукали.
Батьки Оксани відразу продали свою дачу і допомогли молодим купити маленьку квартиру.
Свекруха ж залишилася в трикімнатній квартирі одна. Оксана народила сина, потім другого. Влаштувалася на роботу, стала добре заробляти, і в будинку робота кипіла, адже жінка, звикла до сільської роботи, встигала все: і наварено і прибрано скрізь. Часи 90-х пройшли, робота в ресторані вже приносила чоловікові мізерну зарплату, престижною не вважалася. Освіти, крім школи і незакінченого технікуму у нього не було, професії теж, тому з пів року чоловік просто пролежав на дивані.
Час від часу влаштовувався кудись охоронцем або сторожем, але зарплата маленька, себе б лише прогодувати, що вже казати про сім’ю.
Але щоб знайти хорошу роботу, треба вчитися, а чоловік не хотів. Не захотів він вчитися навіть в автошколі, коли Оксана купила машину. Тому дружина сама і дітей в школу відвозила, і чоловіка на роботу, якщо робота була, і свекруху в поліклініку.
Оксана багато працювала, заробляла гарно, за її рахунок поліпшили і житлові умови. Свекруха вже не говорить вголос перед рідними та друзями, що невістці пощастило, хоча і не перестає хвалити лише свого сина, який він гарний, хороший та добрий. Але з усіма своїми потребами звертається лише до своєї невістки, а не до доньки чи сина, а допомогу приймає, наче ще сама послугу невістці робить.
Але вже все родичам свекруха більше не каже, що невістці з сином її пощастило. Знає, що має добру невістку, але ніколи цього не визнає. У її душі вдячності немає зовсім.
Фото ілюстративне – pixabay.