– І не соромно вам у Вербну неділю красти? – Невістка верещала на весь двір. Сусіди повибігали
Синові вже 42. Він живе в селі, адже обрав собі просту тамтешню дівчину. Віра дуже хазяйновита, змалку її привчали так жити, поратись із худобою. Свати фермери, живуть з того, що на ринку продають продукти та городину. От і невістка цим займається. Ніколи не думала, Що Тарас схоче так жити, він ж в місті виріс, та син стверджує, що дуже любить сільське життя.
Донька ж побралася з міським хлопцем, та вже розлучилась. Зять зраджував, а врешті залишив Інну з дітьми саму. Зараз вона з нами живе, адже самотужки платити за квартиру вкрай важко. Уявіть, ми вп’ятьох у двокімнатній старій квартирі. Грошей ні на що не вистачає. Те й рятує, що Віра з Тарасом продукти домашні передають. Молочні, яйця, городина, а часом навіть м’ясо.
І ось ми вирішили поїхати на Вербну неділю в село до сина. Сподівалися взяти продуктів на Великдень. Та спершу пішли до церкви, вербу посвятили, тоді невістка стіл святковий накрила. Ми посиділи гарненько, поїли смачно. А додому почали збиратися.
Віра заходилась мені торбу збирати. Поклала молочні продукти, картоплю, зелень, ковбаси та сала. Лишень яйця не дала. Хоча завжди ми брали, адже домашні дуже від магазинних відрізняються. Я подумала, що може невістка просто забула. І нагадала:
– Ти лиш про яйця не забудь, бо ж Великдень, розумієш!
– Ой, а яйця вам доведеться купити! Річ у тім, що в нас дуже багато замовлень, ще й собі треба хоч з десять залишити.
– І що ти чужим віддаси?
– Продам, нам гроші потрібні зараз.
Мені така відповідь не сподобалась. Доки невістка мила посуд, я пішла в курник. Там якраз були свіжі яйця. Взяла десяток і нікому не сказала. І ось, коли ми вже йшли до автівки чоловіка, Віра нас наздогнала:
– Чекайте, я забула. Ось вам хрін ще в кошик і часник гарний.
Вмить вона самотужки кинула це в мою торбу і побачила зверху яйця.
– Я ж вам чітко пояснила ситуацію!
– Ну, розумієш, так не хочеться дітям магазинні давати!
– То купіть домашні, ми ж вам завжди допомагаємо. Нащо так підло чинити!
– Треба спершу про рідних дбати, а тоді про гроші!
Ця моя фраза її розлютила. Віра почала кричати на весь двір.
– Це я про вас мало дбаю? А не соромно у Вербну неділю красти!
– Не кричи! Вже сусіди дивляться!
– Забирайтеся! Більше ні крихти від нас не отримаєте!
Це було жахливо. Дорогою додому я сто разів пошкодувала, що ті яйця взяла. Але й Віра могла б інакше на це реагувати. Все ж вона невістка, треба знати своє місце.
Скажіть, як мені виправити цю ситуацію? Що робити?
