- Кидаєш мене, бо я інвалід?! Нехай ось тільки люди про це дізнаються, вони тобі влаштують солодке життя!
Багато років тому я обіцяла бути зі своїм чоловіком і в горі, і в радості. Але горя в нашому житті останнім часом так багато, що мені вже вривається терпець.
Ще до знаймоства зі мною Вітя був одружений,
але щось там у них не склалось. Сина колишня
залишила в себе. Мене це зовсім не лякало, бо
Вітю я любила, людиною він був порядною. Та і дитину свою не кинув: постійно то гроші йому
надсилав, то подарунки.
Жили ми добре і дуже активно: любили на велисопедах кататись, у гори ходити. А потім у нашій сімʼї трапилась велика біда - Віктора збив автомобіль. Інвалідний візок став для нього
вироком.
З роботи його звільнили, а на нове місце влаштуватись у такому стані він не міг. Стало ясно, що буде важко, але Вітю я не кинула.
Щоб знову взяти себе в руки, я пішла на другу роботу. Все ж, хотілось і самій нормально жити, і сина чоловікового підтримувати.
Дмитро, як виявилось, звик до дорогих
подарунків. То йому годинник подавай, то новий телефон, то велосипед... І Вітя ніколи ні в чому не відмовляв, відправляв до мене щоб грошей дала.іноді через такі витребеньки ми ледь кінці з кінцями зводили але чоловіку я про це не казала щоб він не хвилювався .
Три роки я мовчала: не жалілась на свою долю, не розповідала про наші борги, не тиснула на чоловіка. Але це вже край. Тепер його син хоче поїхати відпочивати за кордон за мої гроші! Цього я вже терпіти не стала.
- Вікторе, а тобі не здається, що пора вже хоч якусь роботу собі шукати? Я втомилась уже з твоїм сином панькатись. Ти йому все дозволяєш, а гроші на його бажання з мого гаманця тягнуться, взагалі-то!
- То і що? Ти ж моя дружина, значить твої гроші - мої гроші. На роботу я не хочу, відпрацював уже своє. Мабуть, то був знак від вищих сил, що пора мені відпочивати.
- Ти що, здурів? Який знак?! То була звичайна аварія, а працювати ти й з дому можеш! Я ж не коняка, щоб усіх на своєму горбу тягти. Я теж втомилась. Не будеш нічого робити - на розлучення подам!
- Ага, подавай. От тільки про репутацію свою подумай: місто в нас маленьке, усі всіх знають.
Розкажу зараз, що ти мене кидаєш, бо я інвалід...
Гляну тоді, як тобі житись буде!
Я не могла повірити в почуте! Чоловік, якому я скільки років свого життя віддала, почав мене шантажувати! У його словах є правда: якби хтось дізнався про розлучення, то винною зробили б мене. Воно та наче й нічого, але я знаю, що після цього тільки лінивий у мене пальцями тикати не
буде...
Що робити далі - не знаю. Як не крути, усе проти
мене...
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що б ви робили в такій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
