А донька в місті побралась і там жити залишилась. Зять наче й не поганий, але часом поводиться геть вже нахабно. Коли я кличу молодих до себе, бо потребую помочі, він увесь час відмовляється. Натомість як приїжджає, то лише командує. Дайте мені овочів, курочку, молочні продукти. А я даю, бо для доньки хочу.Господарство в нас завжди було велике. Мали свиней, корову, курей, індиків. Ще й гектар городу. Щотижня я ринку продавала Та останні кілька років дуже важко жити стало. Чоловік хворіє увесь час, я сама не справляюсь. Тому й вирішили зменшити господарство. Якби ж молоді допомагали, то простіше було б. Я навіть радилась з донькою з цього приводу:

Ми залишимо худобу, як ви будете на вихідні приїжджати, допомагати нам!

 – Мамо, чоловік так стомлюється на роботі. На вихідних відпочити хоче

Тож ми продали індиків і залишили лише дві свині, а одну днями зарізали. Та коли молоді про це дізналися, відразу ж зателефонували:

 – Мамо, Іван копченого хоче! М’яса і реберець!

 – Хм, і що?

 – Підготуйте все на суботу, ми заберемо! 

 – Ні, не підготуємо! Хочете, за гроші купуйте! Дамо зі знижкою, м’ясо – 200 за кіло, ребра – 100.

 – Мамо, ви що?

 – А як ти думала? У нас вам що благодійна організація. Це я ще ціну смішну сказала.

Донька кинула трубку. А я, чесно кажучи це все вигадала відразу, як вона сказала, що зять м’яса хоче. Але як ще можна реагувати? 

💓 Чи пригадуєте ви подібний момент з минулого? Що тоді відчували?