– Пані Валентино, ви не вважаєте, що трохи переходите межу? Це наші сімейні справи, – кажу свекрусі
Живемо ми з чоловіком уже 3 рік, і майже кожна зустріч із його мамою перетворюється на словесний бій без правилСвекруха, пані Валентина, має улюблену фразу
фразу:
– Ти ж мій хлопчик, скільки працюєш, а все на свою дружину витрачаєш!
Я зазвичай ковтаю образи й мовчу. Але цього року терпець урвався.
На мій день народження Денис подарував мені сережки та каблучку з червоного золота. Дуже гарний, ніжний комплект – не діаманти, але зі смаком. Ми ввечері сиділи вдома, я щаслива, він усміхається, все добре.
Через пару днів дзвінок від свекрухи. Відчуваю – щось не так: голос напружений, “солодкий”.
– Маринко, а що це я чула, що синочок тобі золото купив?
– Так, подарував мені на день народження.
– Та ти що! А за що такі дорогі подарунки? Які такі заслуги?
– Вибачте, але він дорослий чоловік і цінує свою дружину. А гроші – наші спільні.
– Спільні? То ти вже керуєш його гаманцем? Я його народила, виростила, вивчила, а тепер він на тебе золото тратить, замість купити мені новий телефон, про який вже пів року кажу!
кажу!
– Пані Валентино, ви не вважаєте, що трохи переходите межу? Це наші сімейні справи.
-Яка ще “ваша сім’я”? Якби не я, він би й жити не мав де! І взагалі, хороша невістка – це та, що свекруху шанує, а не дірки в кишенях чоловіка робить! Мали б мені догоджати!
Через кілька днів вона прийшла до нас “у гості”. Без попередження. Зайшла, ніби ревізор: окинула поглядом квартиру, зупинилась на мені – і очі на моїх сережках.
– О, то це воно? – пирхнула. – І ти не соромишся це носити?
– Чому мені має бути соромно? Це подарунок мого чоловіка.
– Ага, значить, мого сина! Він не повинен дарувати тобі такі речі, коли в матері старий телефон і пальто ще з 90-х!
Тут я вже не витримала:
– То купіть собі новий телефон, пані Валентино. Ваш син вам не боржник.
– Не боржник?! Та як ти смієш таке казати?!
– Бо це правда. Ви виховали сина – дякую вам за це, але тепер у нього своя сім’я. І я вам не конкурентка.
Вона грюкнула дверима так, що дзеркало в коридорі затремтіло. З того часу майже не спілкуємось.
Чоловік, чесно кажучи, на моєму боці, але маму жаліє – каже, “вона просто ревнує”. А я думаю, що це не ревнощі, а звичка контролювати. І, мабуть, ця історія – не про золото, а про те, що деякі люди не можуть прийняти, що їхній “хлопчик” виріс.
