Живемо ми з чоловіком уже 3 рік, і майже кожна зустріч із його мамою перетворюється на словесний бій без правилСвекруха, пані Валентина, має улюблену фразу

фразу:

– Ти ж мій хлопчик, скільки працюєш, а все на свою дружину витрачаєш!

Я зазвичай ковтаю образи й мовчу. Але цього року терпець урвався.

На мій день народження Денис подарував мені сережки та каблучку з червоного золота. Дуже гарний, ніжний комплект – не діаманти, але зі смаком. Ми ввечері сиділи вдома, я щаслива, він усміхається, все добре.

Через пару днів дзвінок від свекрухи. Відчуваю – щось не так: голос напружений, “солодкий”.

– Маринко, а що це я чула, що синочок тобі золото купив?

– Так, подарував мені на день народження.

– Та ти що! А за що такі дорогі подарунки? Які такі заслуги?

– Вибачте, але він дорослий чоловік і цінує свою дружину. А гроші – наші спільні.

– Спільні? То ти вже керуєш його гаманцем? Я його народила, виростила, вивчила, а тепер він на тебе золото тратить, замість купити мені новий телефон, про який вже пів року кажу!

кажу!

– Пані Валентино, ви не вважаєте, що трохи переходите межу? Це наші сімейні справи.

-Яка ще “ваша сім’я”? Якби не я, він би й жити не мав де! І взагалі, хороша невістка – це та, що свекруху шанує, а не дірки в кишенях чоловіка робить! Мали б мені догоджати!

Через кілька днів вона прийшла до нас “у гості”. Без попередження. Зайшла, ніби ревізор: окинула поглядом квартиру, зупинилась на мені – і очі на моїх сережках.

– О, то це воно? – пирхнула. – І ти не соромишся це носити?

– Чому мені має бути соромно? Це подарунок мого чоловіка.

– Ага, значить, мого сина! Він не повинен дарувати тобі такі речі, коли в матері старий телефон і пальто ще з 90-х!

Тут я вже не витримала:

– То купіть собі новий телефон, пані Валентино. Ваш син вам не боржник.

– Не боржник?! Та як ти смієш таке казати?!

– Бо це правда. Ви виховали сина – дякую вам за це, але тепер у нього своя сім’я. І я вам не конкурентка.

Вона грюкнула дверима так, що дзеркало в коридорі затремтіло. З того часу майже не спілкуємось.

Чоловік, чесно кажучи, на моєму боці, але маму жаліє – каже, “вона просто ревнує”. А я думаю, що це не ревнощі, а звичка контролювати. І, мабуть, ця історія – не про золото, а про те, що деякі люди не можуть прийняти, що їхній “хлопчик” виріс.