В 10 років я вже чудово вишивала, і знала всю історію нашого роду. А ще збирала сімейні реліквії – давній  посуд, предмети побуту. На 18-річчя бабуся подарувала мені особливу річ – вишиванку, котру сама вишивала і носила в дівоцтві. В ній не було нічого особливого, утім для мене ця річ була дорожча за всі скарби. Я мріяла, що коли передам її своїй донечці.

Особливого значення набула бабусина вишивана за три роки. Адже небеса забрали рідну. Для мене це була величезна втрата. Роки минули, та я досі змиритися не можу. Зараз мені 28 років. Два роки тому я побралася з чудовим хлопцем Олексієм. Він дещо старший за мене, проте дуже люблячий і турботливий. Зараз у нас вже є однорічна донечка.

Цьогоріч взимку до нас неочікувано приїхала мама Олексія – Наталя Степанівна. Вона перехворіла на грип і це дало серйозні ускладнення на серце. Тож чоловік вирішив її обстежити і підлікувати. Коли сказав, що поживе трохи з нами – я зовсім не була проти. Думала, так навіть спокійніше буде, усі разом. Та й з онукою сподівалась, що допомагатиме.

 Та все вийшло зовсім не так. Свекруха увесь час відпочивала і лише скаржилась на самопочуття. А коли бралась вже щось робити – то все наче на збитки. То пательню мені дорогу зіпсувала, то речі делікатні випрала не так, як треба. Я вже просила – не лізти до домашніх справ і все. Та найгірше, що вона зовсім не збиралась повертатись додому. Так вже звикла у нас жити. А чого б ні? Їсти готують, прибирають. Це ж краса!

Коли я намагалась про це поговорити – чоловік починає вмовляти, каже, що не може маму покинути. І я все  поступаюсь. Та днями сталася ситуація, котра геть мене засмутила. 

Напередодні дня вишиванки я знайшла оту улюблену бабину сорочку і виставила її. Через переїзди і неправильне зберігання вона геть не мала вигляду. Я вирішила випрати та попрасувати гарно. Та спочатку побігла в магазин взяти якісний італійський засіб для прання. А коли повернулась – сорочку не побачила.

– А де тут вишиванка була?

 – Яка ще вишиванка? – відповіла свекруха.

 – Так на кріслі лежала.

 – То ж ганчірка була якась, а не сорочка, геть пожовкла, ще й з діркою. Я думала, ти викинути виставила.

 – Якби я збиралась викинути – то зробила б це! То де вона?

 – Та я ж на ганчірки й порізала, тканина  ж натуральна.

Я мало свідомість не втратила від почутого. А далі нічого не пам’ятаю. Я кричала на неї, як ненормальна.

 – Нащо ви це зробили? Хто вас просив? Забирайтеся геть, щоб я вас не бачила.

Сльози лилися з моїх очей, ніколи ще так не почувалась. Здавалось зараз лусну від злості і розпачу. А Наталя Степанівна замість того, щоб перепросити, почала за серце хапатися і казати, що я її вбити хочу. Подзвонила синові, він злякався й приїхав.

 – Ну, невже ця річ дорожча за здоров’я моєї мами? 

 – А про мене ти подумав? Хто мені поверне цю сорочку?

Я пішла в кімнату й зачинилась. Години дві плакала. Нарешті увійшов Олексій.

 – Ти мусиш перепросити! Бо мама вже речі збирає, каже, що поїде!

То може нехай їде!

Мої слова його образили. Та я навіть говорити ні з ким не хотіла. Не знаю, що буде далі з нашою сім’єю. Мені прикро, що чоловік мене не розуміє. А ви як гадаєте? Як би вчинили на моєму місці?

Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим почуттям: ❤️, 😠, 😢 чи 😄. Ваша реакція має значення