Сьогодні був звичайний ранок. Я, як завжди, їхав на роботу. Повна маршрутка людей, грає якась музика, водій крутить своє кермо.

І от 9:00 – хвилина мовчання за загиблими під час війни. Водій зупинився і вийшов з салону, двері лишив відкритими.

В салоні запанувала тиша, лише дві бабусі невдоволено говорили, не стишуючи навіть голос.

– Що це таке? Чому ми маємо стояти? Те ж мені знайшли причину для зупинки – говорила одна.

– В Росии такого бардака нету – підтримала її інша.

Люди вибухнули гнівом.
– Якщо ви так хочете в Росію, то їдьте, вас тут ніхто не тримає.

– Що ви тут робите ждуни?

– Їдьте до свого Путіна.
В цей час маршрутка уже їхала і водій все чув.

– Ты посмотри, какие наглецы. При Союзе такого не было – озвалась одна з бабусь.

- Надо, чтобы и сюда пришли и порядок навели – продовжила інша.

Водій зупинив маршрутку, відчинив двері і спокійно сказав:

– Всі, хто хочуть руського миру – йдуть на вихід. Гроші за квитки поверну.

Бабусі вийшли геть, щось бурмочучи, а люди в салоні аплодували водієві.

Пишаюсь, що люди відстоюють свою позицію, навіть, в таких буденних ситуаціях. Настрій був піднятий на увесь день.