Моя Оля зростала дуже доброю дитиною, та вона дуже змінилась, коли зустріла Ігоря. Він дуже цинічний, прямолінійний. Щойно вони побралися він прийшов до мене й заявив:

 – Так, ви маєте з нами помінятися квартирами. Нащо вам три кімнати. А в нас діти будуть, місця мало!

Я тоді пристала на їхню пропозицію, дуже хотіла допомогти. Та й насправді нащо мені одній таке житло. В однокімнатній цілком затишно і комунальні менші. 

Та це був лише початок. Донька увесь час дзвонила мені і просила допомогти. Часом грошима, або ж фізично.

 – Мамо, то всі так допомагають. Насті мама будинок допомогла збудувати і зараз з дітьми сидить.

Згодом Оля народила доньку, а тоді синочка. Зараз вона вагітна втретє. Пішла на це, аби чоловіка не мобілізували. От лишень з дітьми він зовсім не сидить, хоча й не працює тимчасово. Натомість щотижня мені їх привозить на цілісінькі вихідні. А коли хтось захворіє, то й в будні.
 – Ти не думаєш, що я теж можу заразитися?

 – Нічого, у вас імунітет сильніший! То все дитячі хвороби.

За ці кілька років я так стомилася – словами не передати. Вирішила серйозно з молодими поговорити. Врешті свати теж в місті живуть, їх двоє, чому не допомагають. Вони то в театр, то в кафе, живуть у своє задоволення.

 – Давайте ми будемо чергуватися хоча б. Тиждень малі в мене – тиждень в сватів!

 – Не вигадуйте! Онуків завжди теща допомагає доглядати! Так заведено. Батьки ж дуже зайняті, їм ніколи!
 – Ну, тоді і я часу не маю!

Зять образився. Минуло кілька днів і мені зателефонувала Оля. Вона гірко плакала:

 – Мамо, як ти можеш зі мною так чинити? Я скоро здурію з цими дітьми!

 – Доню, але це ж ви вирішили створити сім’ю! Ви схотіли третю дитину! Нехай чоловік тобі й допомагає. Якщо на фронт вже не пішов!

Не говорять тепер молоді зі мною. Сподіваюсь, що це минеться. Але ж я якось мушу їм пояснити, що я не нянька для їхніх дітей. Чи не так?