Ми з сином живемо скромно, від зарплати до зарплати. Цього року він так підріс, що його зимова курточка була мала, а на нову у мене не було грошей. Я й сама ходжу в настільки старих чоботах, що майстер відмовився їх підклеювати. 

Родичі знали про наше становище, але я ніколи не жалілася і тим більше не влізала в борги. 

Наступне, що я вам розкажу для когось може здатися дивним. Ми з Дмитриком досі підтримуємо звʼязок із моєю колишньою свекрухою. Немає значення, що ми з чоловіком давно розлучилися, Ірина Василівна залишається для Дмитра улюбленою бабусею, а свекруха мені як матір. Було б несправедливо обривати спілкування. Та і я так не вмію.

Ми часто допомагаємо їй у селі, то город посадити, то урожай зібрати, на свята навідуємось завжди. Того разу поїхали теж, допомогли на господарці, прибрали в хаті. Свекруха бачила, що рукави куртки Дмитра були вже короткі, але промовчала. Ми сіли вечеряти, розповідали останні новини, успіхи в школі. А потім Ірина Василівна піднялася і зникла в темряві коридору.

Повернулась із якоюсь стопкою паперів та гаманцем.Ось гроші, купиш Дмитру куртку зимову! – добрим голосом сказала та.

– Дякуємо дуже! Ми б якось самі впорались!

– Не сперечайся! І слухай мене уважно. Це дуже важливий документ! Я зробила дачку на Дмитрика. Будинок буде ваш!

– Що? – я не могла повірити в почуте. – Сьогодні що якийсь вечір сюрпризів? Дякуємо! 

– Я подумала, що краще нехай внукові дістанеться хата, а не моєму безвідповідальному сину, який вважає, що правий у всьому! 

– Знову від вас щось вимагав?

– Аякже! Будинок хотів забрати! Нема їм з коханкою де жити, все скоро в тому житті втратить! 

Повертались ми з сином додому переповнені емоціями. Хто б міг подумати, що поїдемо просто до свекрухи, а повернемось з дарчею та грошима на куртку. Дуже любимо її. Нехай ще багато років тішить нас.