Я от реально іноді не знаю, сміятись мені, чи плакати. Хоча останнім часом більше сміюся — бо ну це вже такий абсурд, що хіба нерви не псувати.

Звати мене Оля. Заміжня вже 2 роки, мій чоловік — Любомир, золотий чоловік, серйозно. Але як каже моя мама: “Чоловік — це пів справи. Друга половина — його родина”. І от тут, як-то кажуть, тримайтесь, бо зараз буде весело.

Мої свекри — пані Лариса і пан Борис — це просто гастрономічне торнадо. Здається, вони або вічно голодні, або просто вирішили, що я їх персональний шеф-кухар. І що найсмішніше — вони приходять до нас ДОДОМУ, щодня майже! Без дзвінка, без попередження. Просто отак: дзвінок у двері — клац — сюрприз!

Пам’ятаю, як одного разу в середу, десь о третій дня, собі спокійно пекла курку в духовці, а тут вривається пані Лариса, наче з фільму:

— Ой, Олечко, як пахне! Це що, курочка? Така золотиста! Я зранку нічого не їла…

За нею йде пан Борис, і навіть не знімаючи взуття, вже заглядає на кухню:

— Ммм, от як люди живуть! А ми з мамкою то гречку жуємо вже третій день…

І тут, не встигла й слова сказати, як вже сидять за столом, накладають собі в тарілки, ще й сміються:

— Та ми лиш трішечки, щоб не викидалось, га?

А найкраще — це їхні контейнери! Вони з собою приносять пластикові лоточечки. Серйозно! Якось я чую з кухні, як пані Лариса відчиняє холодильник і каже:

— О, оце салатик з вчорашнього, ага… Візьму трохи.

І вже запаковує! Я ж стою, німа від шоку

А де ж ти той паштет купувала? Такий смачнючий, його трохи візьму, добре?

А тепер слухайте, що було на Великдень. Ну, думаю, хоча б на свято поведуться пристойно. Ми ж готувалися — і я, і мої батьки, і хресна, все гарно, сервіровка, паски, шинка, ковбаска… Все як має бути.

Свекри, звісно, запізнились на дві години.

Дзвонять, заходять і перше, що пані Лариса каже:

— Ой, ми вже думали, що ви без нас все з’їли!— і сміється.

А пан Борис дивиться на стіл і якось так зухвало:

— О, тут є з чого вибрати, аж очі розбігаються… Давайте мені тої ковбаси домашньої і трохи шинки. А де хрін?

А я стою, думаю: “Та сядьте для початку, привітайтесь…”:

— Оля, ти просто фея на кухні! 

І знову, ви вже здогадалися — контейнери! Пані Лариса тихенько шепче мені:

— Я візьму з собою трохи тієї пасочки, бо в нас вдома якраз скінчилась…

 Сміюся, бо плакати вже нема сил.

От така в мене історія. Живу з гастро-десантом щодня. Любомир каже:

— Та вони в нас так з любов’ю… Просто не звикли самі готувати.

А я йому:

— А хто ж їх годував до мене, га?! Хто?! Хочу з тою людиною поговорити!

І що найсмішніше — вони ж реально впевнені, що це нормально. Що я — господиня, значить маю всіх годувати. Можливо, я десь щось у минулому житті нагрішила — але однозначно не на таку “смачну” кару!