«Чим дорожче тачка, тим вище група інвалідності» — каже мій друг, який служить в ТЦК і боїться бути застреленим «своїми ж» в тилу.

«Це в тобі говорить гнів» — відповідає моєму чоловікові його давній знайомий, який так само закінчував військову кафедру, але сидить за кордоном і «потужно донатить на своєму фронті» — на питання: «Не хочеш приєднатися до мого дивізіону? Нам зараз люди потрібні більше, ніж донати».

«Я краще піду в СЗЧ, якщо мене знову відправлять на передову» — каже солдат, якому за три роки так ніхто й не прийшов на заміну, натомість на Марафоні розказали про те, що «російських ракет залишилось на два-три обстріли», пообіцяли «рік перемоги» і «каву в Криму».

«Чекаємо і віримо, що все скоро закінчиться» — пишуть ті, які «евакуювалися» на окуповані Росією території, а також ті, які на майже четвертому році перебування за кордоном більше не повʼязують свого життя з Україною, але ж тут нерухомість, класний манікюр і дешева стоматологія.

«Ми як ніколи близькі до миру» — розказує нові дивовижно-заколисуючі історії президент Зеленський, і йому вірять: ухилянти, які купують інвалідність/ховаються вдома; втікачі, які «воюють» донатами на «своїх фронтах»; військові, які реально виснажилися і більше не стягують воювати за друга/колегу/сусіда/сина маминої подруги; і «прості люди», від яких, як вони самі собі вирішили «нічого не залежить».

А прірва все ширшає

(с) Оксана Байло