Як згадаю, то аж за серце хапаюсь! То ж треба таке? Як тільки мій син, Сергій, оженився з Світланою, то спокій з дому пішов. Я ж жила собі спокійно, все по-моєму, як звикла роками. А тут прийшла молода, ну думаю, добре, звикнемось, порозуміємось. Та де там!

З першого дня почала свої порядки наводити. Заходжу на кухню – рушників нема. Питаю:

А де рушники?

— Викинула, мамо, старі, вже не модні! Я нові купила, дивіться які гарні, в одному стилі.

Дивлюсь – білі, тонкі, якісь такі… прості. Але промовчала. Думаю, нехай, аби їй добре було. Потім з постільною білизною те саме – мою всю повикидала! Каже:

— Ой, мамо, та то ж вже не сучасне, хіба на такому зараз сплять? От, нову купила, європейську.

Ну, добре, хай буде по її. Але на тому не спинилась

Наша квартира хоч і невелика, але своя, двокімнатна. Ремонт старенький, ще килими на стінах – мені ж завжди добре було, особливо зимою, тепло. А Світлані вони очі мозолили:

— Мамо, ну хто так живе? То ж совдепія! Треба міняти стиль!

— Світлано, мені добре! Що не так?

— Ну як, що не так? Треба свіже, сучасне, лофт!

І що ви думаєте? Зняла всі килими! Добре, що хоч не викинула, скрутила та відвезли в село.

Та на цьому не зупинилась. Все їй не так: меблі – старі, шпалери – не такі, люстри – як із музею. А я стою на своєму:

— Я ще не померла, щоб тут усе на свій лад робити!

Здавалось, трохи притихла. Навіть підозріло. А потім каже:

— Мамо, а ми вам із татом подарунок зробили! Путівку на термальні води в Берегове! Відпочинете, розслабитесь.

— Ой, та ви що? Та якось неочікувано…

— Не сперечайтесь! Поїдете, наберетесь сил!

Ну, приємно ж, думаю, вперше така увага. Поїхали з чоловіком. А як повернулись – мало не зомліла!

Рідну хату не впізнала. Стіни перефарбовані, шпалери нові, люстри інші. Мої меблі – зникли! Серванту з сервізами нема!

— Світлано! А де мої меблі?!

— Ну то ж був мотлох, ну чесно! Все старе, немодне! Ми купили нове!

— Як це викинула?! Ти у своєму розумі?! Там же весільний сервіз мій був!

— Ну, та що ви, чесне слово! Так за ту старезну тримаєтесь!

— Ти мене спитала?! Це мій дім, речі, затишок! Як тобі не соромно?!

— Ой, мамо, ну що ви таке кажете… Ми ж з Сергієм тільки хотіли оновити…

Отакої! Це щоб я в своїй хаті жила, як вони хочуть? Ну, думаю, терпінню кінець. Синові сказала прямо:

— Або хай повертає, як було, або я з хати йду, і живіть тут самі!

Отак і живемо. Але скажу вам чесно – з того часу довіра моя до Світлани розвіялась, як той пил після її ремонту…

🤔 Що ви думаєте про це? Можливо, у вас є своя мудра порада, якою ви хотіли б поділитися з іншими?