Галю, а ти б не подумала дітям квартиру купити? Вони ж у зйомній якось туляться, – каже сваха
Сама виховала двох дітей – доньку і сина. Чоловік помер ще в мої 50, то все на мені: і хата, і город, і онуки.Живу одна, бо діти поїхали хто куди. Але як можу – помагаю. Хоч пенсія невелика, але онукам передаю то яблук із саду, то які гривні.. Влітку беру до себе, щоб трохи зекономили на таборах. Ніколи не відмовляю, навіть якщо мені самій нелегко
Але що мене найбільше болить – це сваха Тамара. Вона – повна протилежність. Має дві квартири, одну здає, з другої не вигнати. Пенсія в неї вища, чоловік ще живий, а дітям – нічого, ні копійки. Зате язик її не втомлюється.
Он нещодавно був скандал. Прийшла вона до мене – ну, як прийшла… з претензіями:
– Галю, а ти б не подумала дітям квартиру купити? Вони ж у зйомній якось туляться.
– Тамаро, ти що, глузу позбулась? Я на пенсії, живу сама, ледве кінці з кінцями зводжу. Ще й дітей підтримую чим можу.
То й що? Ти ж одна. Могла б щось продати, дачу, наприклад. Або кредит взяти.
– А ти? Маєш цілу квартиру, яка порожня стоїть. Здаєш її – гроші маєш. Чому б не допомогти дітям?
– То моє! Я її здаю – бо то моя пенсія додаткова. А діти самі хай крутяться. Не навчила я їх сидіти на шиї!
– А я, значить, навчила? То чого ж тоді мене пхаєш під іпотеку? Чи хату продавати заради дітей, коли свою другу квартиру тримаєш, як скарб?
– Бо я не дурна! Ти завжди всім роздаєш, а потім жалієшся, що грошей нема.
– А ти завжди тримаєш – і нікому нічого. От і маєш.
Після того скандалу ми не говоримо. Діти, звісно, все відчули. Мені син казав:
– Мамо, не треба сваритись. Ми якось самі. Ти ж нам і так дуже допомагаєш.
Але знаєте, боляче. Болить не через квартиру, не через гроші, а через людську несправедливість. Я все життя працювала, допомагаю як можу, а мені ж дорікають ще й тим, що не зробила неможливого.
Може, і не куплю я дітям квартиру. Але серце моє завжди буде з ними. А сваха… ну що, хай сидить на своєму золоті, бо тепла вона від нього не матиме.
Як би ви вчинили?
