Все буде Україна

- Аліно, тут така справа. Треба 10 тисяч гривень.

• На що?
• На батьківську хату.

Вже вкотре братик телефонує до мене та просить гроші. Однак, я досі вагаюся - давати ці 10 тисяч чи ні?

Наш тато з перших днів початку війни пішов воювати. Постійно до нас телефонував, писав повідомлення. Звісно, я розуміла, в якому пеклі опинився мій батько, тому постійно молилася богові, аби він оберігав татуся.

Однак, у грудні його не стало, не дожив 3 дні до Різдва. А мама після такої втрати геть злягла. У березні перенесла перший інфаркт, у кінці травня

- знову. І от місяць тому ми її поховали.

Від батьків мені та братам (Василь та Вова)

залишився будинок у селі. Він на 2 поверхи, велика ділянка з садком та городом. Ту хату ще колись покійний прадідусь Петро (по татовій лінії)

збудував власними руками.

Мама там зберігала всі наші родинні реліквії. На стінах досі фотографії всіх родичів, як ми з

Василем та Володимиром ще геть малюки. У

серванті під лінійку стоїть сервіз - білі чашечки з

червоними хвильками, а на заварнику

розмальовані маки та волошки.

На кожному ліжку - гірка з ковдри та 2-3 подушок.

Щоразу, як ми приїздили у гості з онуками, то діти постійно стрибали на них, наче на батуті.

А ще широкий стіл - ми постійно збиралися там на Різдво чи Великдень. І тато його змайстрував сам. Памʼятаю, що той стіл був тоді, коли я сама в садочок ходила та любила під низом ховатися.

Ще щипала гостей за ноги, але потім отримувала на горіхи від батьків.

І наша улюблена груша. Росте аж до неба, тато колись змайстрував нам підвісну гойдалку, аби ми по черзі каталися. Але як ми полюбляли наввипередки залізати на найвищу гілку та діставати грушу. Зривали. Витирали об футболку і одразу на дереві все їли.

Але раз Василь так добряче гепнувся, зламав

ногу - і тоді вже боялися на верхівку дертися. Як тоді мама плакала та кричала - чи то зі страху, чи то зі злості, досі для мене загадка.

3 цим будинком повʼязані теплі спогади дитинства. І коли батьків не стало, то я все одно старалася зберегти той затишок і родинне тепло.

Аж раз приїжджаю - по дворі ходить Васька з

якимось мужиком.

• 0, здров! А я не знав, що ти будеш.
• Дійсно, я не маю права до батьківської хати заїхати?
• Та маєш, просто....
• Васю, а що то за чоловік був?
• То? А, цей. Ну... Сусід.
• Брешеш і не червонієш. Я що, вчора народилася чи що? Василю, я всіх сусідів на

пам'ять тут знаю. А цього мужика вперше бачу.

І такий "гість" мене неабияк насторожив. Невже

Васька щось задумав?

Але через 2 тижні до мене знову зателефонував

Вася. Сказав зібратися всією сімейкою, аби

Володя теж з жінкою та дітьми приїхали у село.

Я їхала у машині та думала найгірше - що брат хоче продати хату. Навіть подумки рахувала нашу заначку з чоловіком аби в разі чого просто віддати Васі гроші.

Але заїжджаємо ми на двір та просто не впізнаємо хату. Новий паркан та покрівля, гарнесенька клумба, навіть нове качеля-гойдалка

- Сюрприз! Я тут трохи ладу навів, деякі старі речі заніс у гараж. Ну не викидати ж!

Я від такого сюрпризу аж розплакалася. Підбігла до брата, почала його обіймати та цілувати

• Що таке?
• А я думала що ти хату хочеш продати.
• Здуріла чи що? То батьківська хата, наша хата!

Та в мене навіть у думках такої дурниці не було.

То тепер наша дача. Мені трохи не вистачало на ремонт, того просив гроші. Але нічо, позичив у сусідів.

• А що то за чоловік був?
• Майстер. Тут, до речі, можна ще дітям типу як

майданчик зробити.

Мені навіть стало трішки соромно перед братом,

що так погано думала про нього. Все-таки, ми

одна дружня родина. І наш дім - це наша

фортеця.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!