Я маю щастя в цьому житті бути матір’ю, тому у моєму серці завжди буле любов до своєї дитини. Напевно, коли діти виростають і створюють свої сім’ї, кожна мама та батько сподіваються на те, що це назавжди, що дитина буде щасливою у шлюбі. Ну, за винятком особливо сумних випадків. Я ніколи не була проти вибору своєї дочки, зять мені завжди цілком подобався. Але з першого знайомства у мене з його матір’ю виникли якісь суцільні непорозуміння. Справа в тому, що ми познайомилися безпосередньо перед одруженням, і мати зятя заявила відразу, що весілля робити – це марна трата грошей і витрачатися на це вони з чоловіком не будуть, адже лишніх грошей у них немає зовсім. Я ж, як жінка, розуміла, як важливе весілля для моєї дочки, особливо її мрії про весільну сукню, вона по-іншому ніколи й не уявляла шлюб.
Загалом, з майбутніми родичами ми посварилися тоді, але весілля відгуляли. Наступним стало питання про те, де будуть жити наша донька зі своїм чоловіком. У нас був будинок в передмісті, але молодим хотілося бути ближче до цивілізації, адже до роботи їм було дуже далеко добиратися, та й друзі тут живуть, колеги і рідня наша. Все-таки у великому місті можливостей більше для молоді, щоб там не говорили. Почали думати, як бути і що робити. Дочка спочатку переїхала жити до чоловіка і його батьків. Але вже через короткий проміжок часу вона почала скаржитися, що свекруха не дає їй життя, постійно їй щось не подобається, одним словом вона господиня в себе вдома і звикла всіма розпоряджатися. Мені було дуже шкода свою дочку, але допомогти я їй нічим не могла.
Через час молода сім’я поповнилася, я стала бабусею, але часто бачити внучку не могла. Так як діти жили все так же з батьками мого зятя, а ми з нею так і не примирилися. А вже через якийсь час мою 25-річну доньку поклали в стаціонар, у неї завжди були непорозуміння зі своєю свекрухою, я більше не могла не діяти. Покликати молодих жити до себе ми з чоловіком не могли: у нас однокімнатна квартира і вміститися всім було просто нереально просто. Тоді ми продали наш будинок в передмісті і я, не дивлячись на свою гордість, пішла до матері зятя домовлятися про те, щоб навпіл купити квартиру для дітей. У відповідь на мою пропозицію ця жінка сказала, що у них є свої квадратні метри, і їх син в новому житлі потреби не має, якщо хоче, то хай живе з ними, вони нікого не виганяли. Обуренню моєму не було меж. Ми з чоловіком влізли в борги і взяли обоє кредити, але квартиру своїм дітям ми все ж купили. Стареньку звичайно, діти потім ще рік ремонт робили, але зате свою.
Прожили наші діти разом всього 7 років і, на мій превеликий жаль, не очікувано для нас усіх, зібралися розлучатися. Якісь непримиренні розбіжності у них виникли, і весь останній рік вони жили, як кішка з собакою, ні дня не мирилися. Знаєте, що мене вразило найбільше з усього? При розлученні зять подав заяву на розподіл їхнього майна, в тому числі і квартири, яку ми з чоловіком купили для них. Мотивує мій зять свій вчинок тим, що на протязі семи років він оплачував комунальні платежі у тій квартирі, де він жив зі своєю дружиною, отже має повне право на це майно також.
Моєму обуренню зараз немає меж. Я ніколи не була такої думки про чоловіка своєї доньки. А моя дочка зовсім засмутилася, не хоче з чоловіком сперечатися за квартиру, говорить з судовій системі немає сенсу щось шукати. Вона розчарована в своєму сімейному житті, руки у неї зовсім опустилися. Як мені переконати свою доньку, що потрібно поставити колишнього зятя на місце? Як залишити в сім’ї те, що цьому чоловікові не належить? Я зараз в роздумах, шукаю правильний шлях, підбираю вірні рішення сама, щоб вийти з цієї ситуації, що склалася з моєю дитиною. Але поки що нічого не спадає на думку, не знаю, як правильно діяти.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.