Я хочу, аби бабуся поїхала геть – плакала донечка ввечері. Тоді я зрозуміла, що треба з мамою вже прощатися
У 2021 я розлучилася зі своїм чоловіком. Він просто мене не цінував, як жінку. Після весілля я перетворилася на якусь Попелюшку, інакше не скажу. У хатніх справах колишній геть не хотів допомагати. Мовляв, то ж не чоловіча справа посуд мити чи прибирати. Навіть народження доньки нічого не змінило. День за днем ставало тільки гірше. Тому я зрозуміла, що не хочу витрачати життя на такого чоловіка. Зібрала його речі у валізу та виставила геть за двері. Адже та квартира, де ми жили, належала мені. Батьки ще колись купили, задовго до весілля.
Колишній інколи надсилав мені аліменти, раз на місяць приїздив у гості, аби побачитися з донькою. Їх зустрічі тривали максимум годину, вони просто гуляли на дитячому майданчику і все. Але я розуміла, що нехай краще буду отримувати від нього ті “копійки”, ніж сидітиму без нічого. Після розлучення я швиденько знайшла роботу, шукали продавця одягу, то недалеко від мого району.
Однак, проблема була з дитячим садком. Всюди черги і треба мінімум рік чекати. Я інколи брала доньку на роботу, але їй було нудно. А коли почалася війна, то колишній просто зник, виїхав закордон. Він навіть не пропонував забрати Златку у безпечне місце. Я про такий “відважний” вчинок дізналася через його родичів. Зараз він десь у Німеччині, до нас не телефонує, грошей не висилає.
Тому я попросила маму приїхати до нас. Вона жила у селі, їхати десь годину максимум. Тому без проблем погодилася. Тим паче, сама колись хотіла більше бачитися з внучкою. А хіба я буду єдиній бабусі таке забороняти?
Але я швидко пошкодувала, чесно. Розумію, що таке не можна казати про рідних, але я вже не витримую жити з мамою. Адже у неї до мене тільки одні претензії та зауваження.
Після роботи зайшла в Сільпо, купила додому продукти. Набрала два пакети, ледь донесла на кухню.
– То що ти знову за дурниці купила? Воно тобі треба?
– Мамо, але ми це любимо їсти.
– Ага, то одна хімія! І ти це дозволяєш ще дитині їсти?
Хоча я просто виклала на стіл заморожені пельмені. До Златки мама також часто чіплялася. Якщо донька не прочитає 5 сторінок – то не йшла гуляти, таке було покарання. Хоча дитині тільки 5 і я не вважаю, що це зараз нам треба. Хай вона насолоджується безтурботним дитинством, а коли піде до школи, тоді і вивчить всі букви.
– Мамо, я хочу, аби бабуся поїхала геть, – якось прошепотіла Злата перед сном.
– Чому, сонце?
– Вона забрала у мене телефон! Сказала, що я маю читати книги. І не дозволяє дивитися телевізор. Може навіть у куток поставити.
Я проти таких заборон. Не бачу нічого поганого, якщо дитина годинку пограється в телефоні, а не прочитає книгу. Однак, мама цього не розуміла. Мало того, вона почала наводити свій лад у моїй квартирі. Перескладала всі речі, на кухні все-все-все поміняла місцями. Навіть чула докори щодо грошей. Бо я витрачаю їх на “дурниці”. Хоча манікюр, іграшки чи продукти – то дурниці? Донька могла тиждень не виходити гуляти з друзями, бо треба вдома з мамою читати книги. І вона давала їй дорослу літературу, а не веселі казочки.
Але 3 місяці тому до мене зателефонував один чоловік, нотаріус. Не стало моєї свекрухи, Олени Василівни. Останній рік вона важко хворіла. Я з нею підтримувала спілкування, вона інколи передавала Златочці подарунки. Я час від часу купувала їй ліки, продукти, завозила додому. Адже її єдиний син утік закордон. Тому я не могла залишити свекруху. Пані Олена досить добре до мене ставилася навіть після розлучення. А про допомогу я нічого не хотіла казати мамі, аби та знову не почала скандалити.
– Олена Василівна залишила заповіт. Вона переписала свою двокімнатну квартиру на онучку, Злату Коваль. Це ваша донька, так?
– Так. А яке це має відношення до мене?
– Ваша донька ще неповнолітня. І покійна пані Олена зазначила, що ви будете розпоряджатися житлом, поки доньці не виповниться 18. Потрібно, аби ви приїхати до мене в офіс та підписали деякі папери.
Тому я вирішила вже серйозно поговорити з мамою. Адже їй час повертатися в село. Хай там свої порядки наводить, мені вже її поміч не потрібна. Про квартиру я вирішила нічого не говорити. Це ж її не стосується.
– Як це додому? То ти мене виганяєш геть?!
– Мамо, ми вже дорослі та самостійні..
Ага, я бачу! У квартирі повний безлад, у холодильнику страшна хімія. А за дитиною хто буде дивитися?
– Я постараюся знайти садок для Златки. Мамо, я ціную твою допомогу, але ти вже вийшла за рамки всього дозволеного!
– Яка ти невдячна донька. Послав мені Бог на старості років таке щастя.
Мама зі сльозами на очах поїхала геть. Заблокувала мій номер телефону. Але я тільки видихнула з полегшенням. Квартиру свекрухи зараз здаю в оренду. Грошей вистачає на все необхідне. Златка пішла у приватний садочок, і там їй подобається.
Я розумію, що моя мама хотіла допомогти. Але допомога – це добра справа, а не постійні докори, сварки. Я вже сама можу і доньку на ноги підняти, і себе забезпечити. Сподіваюся, що мама перестане на мене ображатися і зрозуміє, що була не права.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
🤔 Що ви думаєте про це? Можливо, у вас є своя мудра порада, якою ви хотіли б поділитися з іншими?
Залиште коментар і допоможіть тим, хто шукає відповіді. 🌟
