Дуже важко я це пережив. Гроші є, я успішний бізнесмен, мав власний магазин і кафе, та чого це все варте, як нема продовження.І ось якось я прийшов на роботу і побачив, як моя кухарка віддає якійсь дівчині продукти

Що це ви робите?

 – Ой, та це вчорашнє, що залишилось. Ми й так це викидаємо. А ч хоч дівчині допоможу.

 – А що це за дівчина?

 – Так, Оленка, моя родичка далека. В неї донечка мала, всього чотири роки, немає нікого. Мама померла, тато випиває, а хлопець її втік, як про вагітність дізнався. Дуже шкода мені їх, живуть, як безхатьки.

 – Ну, то не давай не вчорашнє, а свіже. І нехай приходять нормально їсти, коли хочуть.

хочуть.

 – Ой, Бог вам поверне вашу доброту.Відтоді мало не щодня я бачив Олену з донькою в своєму закладі. Якось підійшов з нею поговорити. Виявилось, що Олені всього 25 років, дівчина розумна і надзвичайно цікава. Ми почали спілкуватися і я самий не знаю, як прикіпів до неї. Якось вирішив її провести додому. А коли побачив, де вона живе – в серці защемило. 

Це була не хата, а якийсь сарай. Всередині навіть без підлоги.

 – Тут не можна жити з дитиною. Як ви не мерзнете?

 – Та мерзнемо, але нічого. Я щаслива, що тут дозволили залишитися. Але це доки будівництво на ділянці не розпочнуть.

 – Ну, ви тут не ночуватимете. Збирайтися!

 – Та ми вже звикли, то не страшно.

 – Послухайте, мене майже вдома нема. Будинок просторий. Вам буде зручно. 

Я так не можу! Що люди скажуть?

 – А ти про дитину подумай, як їй краще буде.

Я забрав їх до себе. Чесно, жодних намірів тоді не мав, от зовсім. Олена жила у мене і, аби віддячит – готувала й прибирала. Та за рік я збагнув, що жити без неї і її донечки вже не зможу. Дитячий сміх вдома, то найбільше щастя. Якось я наважився і сказав Олені про свої почуття і вона мене приголомшила відповіддю. Зізналась, що вже давно кохає, але й не думала, що це може бути взаємно. 

Минув ще  рік і ми обралися. Злату я ростив, як рідну донечку, надзвичайно її полюбив. Самий не знаю, як швидко так роки пролетіли. І ось наша красуня вже заміж зібралась. Я відразу зголосився організувати для неї найкраще весілля. Та якось вона прийшла і зізнала, що вже кілька років спілкується з біологічним татом. Олена мало не зомліла, коли це почула.

Ти що, ти ж знаєш, як він з нами вчинив. Ми так бідували.

 – Мамо, він тоді ще був надто молодий, не розумів, що коїть. Він шкодує страшенно. І це мій тато, я хочу, аби він був на весіллі.

Тієї миті мене наче грім вдарив. А я тоді хто, якщо він тато?

 – Доню, я тебе дуже люблю. Але якщо так, то нехай і він гроші на свято дає!

В мені говорила страшна образа. Не міг стриматися, хоча знав, що десь це не правильно. Олена почала плакати, пояснювала Златі, що та не гарно чинить. Але донька вперлася. 

Та коли вона розповіла про це все новоспеченому татусеві, він вчинив, точно, як колись – просто втік. Тоді донька прийшла до мене знову.

 – Тато, пробач, я не хотіла.

 – Мені шкода. А якби він дав гроші, то ти б не прийшла і не перепросила?

– Не знаю,  – чесно відповіла вона. – Зрозумій, я завжди хотіла знати тата.

 – А я був щасливий, що маю доньку і нічого більше не хотів.

Тепер я не знаю, як бути. Пробачити і все ж влаштувати це весілля. Чи не варто. Як ви гадаєте?

"Ви сміялися, плакали чи, можливо, просто задумались? Дайте знати своїм емодзі — це важливо для нас!" 😂, 😔, 🤔,