Все буде Україна

Окупація та спроби втечі

Олександру було 11 років, коли розпочалася війна з Росією. Разом з матір'ю вони виїхали на море, а батько залишився. Вже повертаючись, на одному із блок-постів їх з батьком попросили вийти з машини.

Батьки казали мені як є. Ніхто війною це тоді не рахував. Все до певного моменту. Казали, що щось відбувається довкола, те, що суперечить нормальному людському життю. Казали, що треба їхати,
– пригадує Олександр.

Повертаючись, нам сказали вийти, ми вибігли з машини та сховалися за якусь школу, прилягти. Всякі звуки цікаві були навколо", – розповідає хлопець.

Після 9-го класу Олександр вступив у приватний коледж у Київ. З ним тимчасово переїхали та батьки.

Однак, я не в те коло спілкування потрапив, не той інтерес був і навчання моє відійшло на другий план. Я на все забив, зараз маю другу спробу,
– каже хлопець.

Олегу з Луганської області також виповнилося 11 років, коли розпочалася російсько-українська війна. Він пригадує, як в кінця травня 2014 року розпочалися бої на краю міста.

"Там були перші сутички та це нас перехвилювало. З кожним днем було все гірше й гірше. Ті люди, які прийшли, захопили корпус СБУ. Я вчився в одній зі шкіл. Мої батьки були на роботі й подзвонили моїй бабусі. Вони попросили забрати мене, там щось починалося", – пригадує Олег.

Щоб хлопчик був у безпеці, його відвезли у будинок, який знаходився на краю міста. Це був один з днів, коли ще не закінчився навчальний рік. У 2014 році він завершився на тиждень раніше. Однак, атмосфера загострювалася, тому Олег разом матір'ю виїхали у Київ, а батько залишився.
За словами хлопця, мати пояснювала, що це тимчасова відпустка на два тижні. У Києві хлопчик пішов у школу, однак провчився там лише до жовтня 2014 року. У Луганській області залишалися бабусі та дідусі. Олег пригадує, що світла на окупованих територіях не було кілька місяців.

Зв'язку теж не було, тому мої батьки не знали, що з їх батьками. Було дуже складно виїхати до них, якщо у тебе не було машини. Мій дідусь один раз виїхав і подзвони матусі – у неї були сльози, тому що було неочікувано і вона нарешті дізналася, що з ним все гаразд,
– розповідає Олег.

Хлопець пригадує, як сідав на потяг "Київ – Луганськ", щоб провідати родичів та віддати генератора на випадок, якщо світла знову не стане. Через деякий час сім'я остаточно повернулася у Луганську область.

"У будь-якому місці, де б ти не знаходився – зустрічаєш людей формі та зі зброєю. На ринку ти бачиш як солдати щось купують або просто ходять, але у них була зброя і це сильно напружувало", – каже Олег.

Після окупації Владислав з Донецької області також виїхав з матір'ю в Україну. Хлопець розповідає, що у його селі нічого, фактично, не залишилося.

"Там один ліхтар біля магазину і все. Є зруйновані будинки, але мені навіть подобається, як все ціле, а одна стіна обвалилась. Це дуже красиво. Пусті вулиці, інтернет погано ловить. Звичайне село, взагалі нічого немає. Там є блок-пост, який проїжджаєш. Ось і все", – розповідає хлопець.

В школу Владислав не ходив впродовж навального року. Батьки розповідали хлопчику, що "Росія проявляє агресію. Тому треба переїхати, щоб бути у безпеці". Додому він так і не повернувся. Разом з родиною вони перебралися згодом у Маріуполь.

"Я і до цього ще рік пропустив, бо я мав перелом двох рук і потрапив у лікарню. За все життя я так пристойно пропустив школу. Погано вийшло, але потім догнав, ЗНО складав. До речі, успішно. А з мого села всі друзі перебираються, хто куди", – каже Владислав.

Одяг та ліки: дорого та для "обраних"

У Луганській області високі ціни на одяг. Олег розповідає, що завозять його через російсько-українську митницю, де дають хабарі, а потім везуть у приватні підприємства. Тому, каже хлопець, коли приїжджаєш в Україну – все здається дешевим. В так званій "ЛНР" також з'явився "Держбанк" та картки, якими люди можуть розраховуватися у магазинах, використовуючи пін-коди.

Нас відрізали від світу. Тому, в Україні все здається таким інноваційним,
– каже Олег.

За його словами, під час коронавірусу в деяких аптеках ліки продавалися не всім, "адже раптом вони знадобляться "обраним" – депутатам або міністрам".

"Для звичайних людей вони не були доступними, треба було мати зв’язки, щоб дістати. Тобто, є верхівка, а є звичайний люд", – зазначає хлопець.

До школи так званої "ЛНР" Олег пішов у 5 класі. Ще тоді, пригадує він, викладали давню історію України. Однак, через деякий час цей предмет скасували, а книжки замінили на нові підручники. Зокрема, "Історію Вітчизни" навчали по книжках "Історії Росії" під виглядом гуманітарної допомоги Кремля. На тиждень діти також мали одну годину "Української мови" та дві – "Української літератури". У 2019 році державну мову України скасували.

"У моїй школі пощастило і погляди на політику були більш нейтральні. Але, наприклад, вчитель з "Правознавство" та "Російської мови" були направлені на Росію. Ми вчили гімн республіки з "Російської літератури" на оцінку. Це вчителька захотіла і сказала: "Ось всі знають гімн, а ви не знаєте, вчіть". – каже Олег.

"Я знаю, ким я є і мені цього достатньо"

В школі, де навчався Олександр, також скасували "Історію України". За його словами, не зважаючи на регіон, в його навчальному закладі завжди викладали українською мовою. Однак, в 7-му класі предмет "Української мови" зробили факультативним, тобто не обов'язковим.

"Я ходив певний час, а потім також припинив. Я там один сидів, мені скучно було. Там досі не зрозуміло в яку сторону рухатися. Люди з перемінливими політичними поглядами дуже гостро сприймають всю цю ситуацію. Вони не знають, куди та що, якою мовою розмовляти і як позиціювати себе. У мене такої позиції немає, бо я знаю, ким я є і мені цього достатньо", – каже Олександр.

За його словами, багато вчителів звільнилися та виїхали. Зокрема, предмет "Географії" був у розкладі, але на практиці зовсім не викладався до кінця навчального року через брак кадрів. Хлопець пригадує як "повним ходом йшла агітація молодих кадрів".

"Ці вчителі були вищої категорії і їм не було сенсу в чомусь себе пригноблювати. Вони викладали 30 років українською, а після цього різко на російську перестрибнути? Я думаю, що буде важко", – сміється Олександр.

У школі, де хлопець навчався до 9-го класу, ніхто з однокласників не поступав в Україну "навіть не розглядав такий варіант". За словами Олександра, у школі діяла "абсолютна пропаганда конкретних проросійських цінностей, зокрема, російської мови та навіть президента РФ".
"Пісні співали, як в тих анекдотах: "Володимир Путін – молодець". До такого маразму це все доходило. Щоб виконати домашнє завдання з "Правознавства", ти маєш посилатися на якісь довідки з законів "ЛНР", аж до такого", – зазначає Олександр.

Хлопець пригадує, як посеред уроку у клас зайшла невідома жінка, роздала листівки й сказала: “Вам це треба вивчити на понеділок”. На листівці був гімн "ЛНР".

"Ти повинен був знати його, ти ж "громадянин країни". Там же "країна", дуже смішна ситуація", – сміється Олександр.

ЗНО, ЕДЕ чи внутрішній іспит?

В 11-му класі діти на окупованих територіях можуть складати три екзамени: Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) – якщо вступаєш в Україну, Єдиний державний екзамен (ЕДЕ) – якщо вступаєш у виші Російської Федерації або внутрішній – якщо залишався в Луганській області.

"Коли я їздив складати ЗНО, то познайомився з дівчинкою з іншої школи Луганської області. Їй сказали, що не видадуть атестат після того, як дізналися, що вона складає ЗНО", – каже Олег.

За його словами, дата складання екзаменів у Луганській області збігалися з датою, коли проходило ЗНО. Тому, треба було вибрати, що саме ти здаєш. Якщо ти хочеш вступати у російські виші, ти мав складати ЕДЕ. У кожної школи, за словами хлопця, була така можливість. Для цього діти мали написати заяву.

Олег пригадує, що ті, хто хотів навчатися у Росії, мали прокидатися близько 4:00 ранку та йти на автобуси, які спеціально формувалися. Після цього діти перетинають українсько-російську митницю та їхали у Російську Федерацію, де складали екзамени. Для тих, хто хотів залишитися, вищі навчальні заклади Луганської області самі організовували вступні іспити.

"Це як в СРСР було. Якщо ти хочеш вступити в Луганськ, то можеш вступати й за результатами ЕДЕ. Тобто, якщо у Росію тобі не вийде, то ти можеш сюди, у Луганську область", – каже Олег.

"У мене декілька однокласників складали ЕДЕ, ЗНО хотіли скласти більше людей. Але не у всіх це вийшло. Коли ти вступаєш в Україну, не дуже про це говорять, тільки, якщо є довірливі відносини. Я можу догадуватись, бо бачив як у коридорах домовлялися про репетиторство, шептались з вчителем, питали як вступити по програмі "Донбас – Україна", – розповідає Олег.

Хлопець розповідає, що більшість свого часу в Луганській області сидів вдома. До карантину кілька разів виїжджав в Україну.

"Я звик вдома більше сидіти або гуляв з братом. Я не так сильно контактував з однокласниками", – каже Олег.

Олег розповідає, що в "ЛНР" на вихідних часто відбувалися концерти "щоб розвеселити народ". В ОРДЛО також з'явився захід "День республіки". "Святкували" його Луганській області 12 травня, а в Донецькій – 13 травня.

"До карантину ледь не кожен тиждень хтось з російських співаків приїжджав. На "День республіки" там навіть салют був. 9 травня він тривав аж десять хвилин, дуже багато грошей йшло на ці заходи", – каже Олег.

Для того, щоб в'їхати у Луганськ, треба мати луганську прописку. Інакше тебе не впустять, наголошує Олег. Він пригадує, як одного разу переходив з другом митницю, щоб потрапити в Україну.

"Хтось із воєнних, хто регулює її, сказав до когось з людей: "Звертайтеся до Міністерства закордонних справ республіки". Ми стояли з другом і сміялися, що в Луганську воно є. Не знаю про яку ситуацію йшлося, але скоріше за все про те, що у людини не було луганської прописки. Це був гарний жарт", – сміється Олег.

Олександр розповідає, як проходив через блок-пост у Станиці Луганській. Основна кількість пенсіонерів, каже хлопець, регулярно виходить за пенсією в Україну через цей пропускний пункт.

"Це справжнє випробування, особливо влітку, коли натягнуті тенти залізні, стоять 200-300 людей у купці й немає як розвернутися, стоять під спекою. Там стабільно чергують швидкі медичні допомоги, які забирають дідусів та бабусь, яким стає погано. В такій атмосфері проходити цей пункт годин 5 – важко", – каже Олександр.

"Я дуже радий, що повернувся в Україну"

Олег розповідає, що його сім’я розуміла, що у Луганській області "ніякого майбутнього немає і в Україні більше можливостей реалізувати себе". До університету в Україні він поступив по програмі "Донбас-Україна" на бюджет. Однак, вся його родина залишилася у Луганській області, бо "у них там робота та свій дім".

Сюди можуть вступати діти з тимчасово окупованих територій, Криму та діти з прифронтової зони, які навчалися на межі розмежування. Якщо ти не склав ЗНО, розповідає хлопець, то є можливість скласти інші екзамени. Для цього треба прийти в освітній центр "Донбас-Україна", де видадуть направлення. Після цього треба скласти два екзамени: з української мови та історії України, а третій екзамен складає окремо кожен університет. Дітям держава також надає стипендію – 4500 грн та забезпечує проживанням в гуртожитку.

Олег говорить українською мовою. У Луганській області він займався з репетитором в онлайн-форматі. Каже, ЗНО здав на високий бал.

"Я вважаю, що ця мова більш солов’їна. Цю мову потрібно знати. Можливість поїхати туди є, але можуть виникнути проблеми. Мені неприємно багато чого пам’ятати. Я дуже радий, що повернувся в Україну. Не дуже позитивне минуле", – каже хлопець.

"Мам, я хочу в Україну"

Олександр розповідає, що переважно всі однокласники здавали ЕДЕ, їх організовано на автобусах вивозили у Росію. З усієї школи він єдиний, хто вступив по "квоті-2".

"Коли мені вступати треба було, я сказав: "Мам, я хочу в Україну". І вона знайшла цю програму. Я тут народився, ця країна – ближча мені. Там все набагато складніше. Тут якийсь прохід до цивілізації, саме до цивілізації. Там тоталітаризм панує, мені таке не подобається. Це я про Росію зараз, бо на окупованих територіях він там ще іграшковий. Надумали собі щось", – каже Олександр.

Він розповідає, що з міста всі стараються виїхати. А в кого не було можливості, в кого будинок і земля – той залишається. У його батьків виникли проблеми з роботою. У матері, каже хлопець, є три вищі освіти та досвід роботи, а в Україну приїхала і мала працювати "в незрозумілій конторці". Батьки Олександра були підприємцями, однак з початком війни їм стало важко.

"Люди, які все життя пропрацювали головою, мають змінювати щось. Там не те що жити неможливо, просто уявіть, що ви виходити на вулицю у неділю, а в парку 90% людей, яких ви побачите – пенсіонери. Здавалося б, у неділю в парку мав би побачити сім’ю, яка гуляє з дитиною. Коли я сиджу і п’ю в центрі міста каву, то мені не хочеться бачити машину з чоловіками та з автоматами", – каже Олександр.

Зараз він поступив на бюджетну форму через програму "Донбас – Україна". Пригадує, як приїхав в Київ і пішов сам гуляти "куди очі бачать, бо немає комендантської години, все відкрито. Місто живе вночі".

"Тут вночі більше людей, ніж там вдень. Я не знаю, чи буду туди їздити, надто багато інтерв’ю дав. Я просто не приховую ніколи нічого, а мама хвилюється і каже, щоб я нічого лишнього не казав. А я такий який є. Що мені боятися? Я правду говорю. Те, що бачив – те і говорю. А якщо нас за правду наказувати будуть, то що це?" – розмірковує Олександр.

Джерело:
24 канал