Бувало таке, що вона на день народження до когось із нас приїде, коли ми не святкуємо, то на травневі вихідні, на Великдень. І так щороку. Я не проти гостей, але, коли я їх чекаю і запрошую, а не так.

Цього року Ліда (моя далека родичка, троюрідна сестра) перевершила сама себе. О 7 ранку в суботу, перед Великоднем, вона до мене зателефонувала і заявила:

–  Сестричко, привіт, ти що спиш?

–  Сплю…

–  То прокидайся, до тебе гості їдуть.

–  Які гості?

–  Ми з чоловіком і сином їдемо погостювати до вас, давно ж не бачились. За нашим домом приглянуть і ми у вас на тиждень лишимось.

Я була шокована. Ми живемо в місті в однокімнатній квартирі, я з чоловіком і дочкою. Місця у нас мало, а ще й для гостей на тривалий час. Ліда з сім’єю живе в селі у великому будинку. Ми у них, до речі, жодного разу не були. І от мені в голову прийшла геніальна думка.
–  Лідусю, я ще й не наготувалась до свята. Давайте, краще ми до вас. У вас свіже повітря, а у нас метушня і пил. Відпочинемо, шашликів посмажимо, по лісі погуляємо, ви ж близенько живете біля лісу.

–  Як до нас? Ми вже зібрались.

–  Ви ще ж вдома, а ми машиною швиденько приїдемо.
Сестра від несподіванки поклала слухавку. Потім набрала мене і каже:

–  Ти знаєш, я щось себе так погано почуваю і температура піднялась. Давайте, зустрінемось пізніше.

–  Добре, лікуйся, а ми приїдемо іншим разом.

Ми не збирались нікуди їхати, просто вирішила її провчити, бо набридло, що вони до нас без запрошення приїжджають, коли заманеться. До них ніколи не можна, бо постійно, щось стається. От нехай і сидять у себе вдома. По гостях їздять, а до себе не запрошують, мало того, як приїжджають, то ніколи нічого не привезуть ні до столу, ні доньці. Ще й хочуть, щоб їм щось дали додому і не мало. Треба мати совість. Хіба не так?