Він каже, що хоче "бути корисним" війську.

Історію досвідченого військового медика розповіли "УП. Життя" в Командуванні Медичних сил ЗСУ.

Життя на Луганщині до початку війни та рішення долучитися до війська

Едгар народився у 1991 році в місті Алчевську на Луганщині. Там виріс і провів близько половини свого життя. Про місто до російського вторгнення 2014 року військовий медик ділиться з теплом.

"Це було чудове, красиве місто, місто металургів. Моє рідне. Досить зелене, хоч і екологічно неблагополучне. Я там виріс, провів майже половину свого життя. І в мене є гарні спогади про довоєнний Алчевськ", – розповідає лікар.

У 2014-му Едгару довелося тікати від російської окупації – тоді він лише закінчив Луганський медичний університет. Лікар стверджує, що на той час у регіоні було патріотичне населення, однак його кількість була замала, щоб "чинити якийсь спротив"

Залишатися вже було небезпечно. Досить агресивні були настрої, найманці робили картинку для російського пропагандистського телебачення. Післяподій в Одесі 2 травня 2014 року за українську символіку могли вбити", – пригадує медик.

Відтак випускнику медичного вишу довелося переїздити до Запоріжжя, де він закінчив інтернатуру. Однак в цивільній медицині він не затримався – після двох днів роботи ухвалив рішення допомагати війську.

"Одразу підписав контракт та пішов добровольцем у військовий мобільний госпіталь. З цього почалася моя військова кар'єра. Працював спочатку як військовий терапевт, але за посадою був санінструктором-дозиметристом. Тобто була колізія: зарплата солдатська, а відповідальність офіцерська", – ділиться спогадами Едгар.

"Смертей на столі не повинно бути": лікар про особливості роботи у військовій медицині

Анестезіолог зізнається, що під час роботи намагається не пропускати біль поранених через себе, хоча й переймається за них.

"Якщо відчувати серцем їхні страждання, їх травми, то можна дуже швидко вигоріти. І тоді від спеціаліста, як і від людини, у тобі нічого не залишиться. Тому, так, звісно, мені певною мірою шкода, але, якби це цинічно не звучало, це робота, частина роботи", – ділиться роздумами він.

Едгар розповів, що найважчим випробуванням під час роботи військовим медиком став для нього 2019 рік. Одного дня відбулося масове, як на той час, надходження поранених – допомоги потребували одночасно вісім захисників.

"І всі восьмеро були вкрай важкі. Це був найважчий день для мене і для моїх колег. Нам підкріплення прилетіло – фахівців відправили машинами і вертольотами", – поділився лікар.

За його словами, команді фахівців вдалося надати допомогу всім пораненим – ніхто з них не загинув на тому етапі медичної допомоги.

"У нас такий характер роботи – смертей на столі не повинно бути взагалі. Це надзвичайна подія, значить, щось відбулося не так і було неправильно. Якщо щось сталося на столі, це є об'єктом дослідження, бо там вже треба шукати помилку", – пояснює Едгар.

Лікар додає, що допомога пораненим військовим суттєво відрізняється від лікування цивільних. Зокрема через наявність чітких алгоритмів евакуації для військових із бойовими травмами, завдяки яким вдається працювати в умовах найбільш активних бойових дій.

У військових медиків нема часу на консиліуми, тут все на взаємодії, на досвіді. Основна відмінність від цивільної медицини – швидка одночасна робота декількох бригад, а також послідовність роботи.

Багато хто не розуміє, що, хоч на вигляд вони госпіталь – така сама лікарня, але підходи зовсім інші, і вимоги зовсім інші, як і навантаження", – зауважує Едгар.

Військовий лікар каже, що не бачить себе в цивільній медицині, планує й надалі працювати в армії.

"Треба виконувати певний обсяг роботи і бути корисним. Це основна проблема людей. І розуміти, заради чого ця ціль? Не варто орієнтуватися на особисті перспективи, заробітки чи ще щось. Ціль насправді одна", – переконаний медик.

Він вважає свою спеціальність дуже вдячною роботою, результат якої можна побачити відразу

Вижив пацієнт чи ні? Ось твоя дія – її видно відразу", – каже лікар.

Нагадаємо, під час обміну 14 серпня з російського полону вдалося повернутитрьох медиків, які пережили судилиша та понад сім років неволі