нами… – Та які вареники! Вона їх не ліпила, а купила! Уявляєте?! У мене в хаті – доставка! – кричала свекруха
Мій Ігор уже пів року на заробітках у Польщі. Каже, ще трішки – і назбираємо на перший внесок за квартиру. Я вагітна, працюю віддалено, по кілька годин на день, щоб хоч трохи допомогти. Здавалось би, от воно – родинне щастя, але не тут-то було
Живемо ми поки що в його мами. Квартира трикімнатна, але місця мені тут, як у коробці від взуття.
– Та ти не переймайся, доню, я тобі допомагати буду, – казала вона, коли ми лише переїжджали.
Ага, допомагати… Хіба нерви тріпати – то й є допомога.
Вранці я прокидаюся, ледве ноги з ліжка спускаю – живіт росте, спина ниє, а вона вже в коридорі:
– О, прокинулась! Може, каву мені зробиш?
– Добре, зроблю, тільки ноутбук увімкну, мені до 10 треба звіт здати.
здати.
– А, то ти працюєш, ага. А хто тоді пил витре? Я ж не можу все сама!
Після таких “допомог” я йду, беру ганчірку, витираю пил, перемиваю посуд. Іноді ще й обід готую – бо совість не дає сидіти без діла.
А тут минулої суботи – історія на мільйон. Свекруха зранку влаштувала парад нервів:
– Сьогодні до мене подруги прийдуть – Ліда, Маруся і Таня. Зроби їм щось смачне. Ти ж у нас господиня!Я стою, живіт, як барабан, руки трясуться від втоми. Кажу тихо
Мамо, може, ви щось замовите, я зараз не дуже можу стояти біля плити…
– Замовити?! Та ти що, ледача? У нас жінки завжди все самі робили!
Я кивнула, але після її монологів мені стало погано – тиск упав, нудота. Подумала: ну вже вибачте, але вагітна – не робот. Тож замовила доставку – вареники, салати, ще й узвар додали в подарунок. Гарно, смачно, чисто.
Коли подруги прийшли, я все гарно виклала на тарілки. Вони нахвалювали:
Ой, Ганно, яка ти молодець, смачно дуже!
І тут моя свекруха як вибухнула:
– Та які вареники! Вона їх не ліпила! Вона купила! Уявляєте?! У мене в хаті – доставка!
– Мамо, мені важко зараз, я ж не від лінощів…
– От і почалося! Молодь пішла – все телефоном, все по інтернету! А як Ігор дізнається, що ти навіть подругам моїм не зварила нічого?!
Я мовчала. Потім тихенько зайшла в кімнату, де стоїть ноутбук, і почала працювати. А з кухні ще довго чути було:
– І от як з нею жити? Невістка XXI століття!
А я сиділа, гладила живіт і думала: “Головне – пережити ці кілька місяців. Потім – своє житло, спокій і вареники з доставки – і ніхто мені слова не скаже»
Бо іноді не треба навіть сваритися – треба просто вижити.
Чи були у вас такі ситуації? Що б мені порадили?
"Поділіться своїм настроєм після прочитання! Яке емодзі найбільше відповідає вашим почуттям зараз?" ❤️, 😠, 😢, 😄 — виберіть те, що резонує з вами!
