Напередодні його смерті душа дружини передчувала лихо: захисник з Волині поліг у боях за Благодатне
В живих залишився один…
Саша народився у Нововолинську 7 грудня 1990 року і був меншим у родині Старжинських, мав старшу сестру Олену. Батько хлопця, Іван Іванович, пройшовши Афганістан, працював шахтарем на шахті «Бужанська». Мама, Оксана Борисівна переважно перебувала на заробітках, – пише vsn.uaДосягши відповідного віку, Сашко став учнем ЗОШ №3, яка декілька років тому була перейменована у ліцей. Відразу ж після закінчення школи він пішов в армію. Служити йому випало у президентському полку в Києві. Повернувшись зі строкової служби, юнак декілька років пропрацював охоронцем у приватних фірмах
Думала, що таке буває лише в кіно»
Зі своєю майбутньою коханою дружиною Іриною він навчався в одній школі, був на два класи старший за неї. Проте, тоді не звертав на дівчину жодної уваги. Знову вони зустрілися вже після повернення Олександра з армії. Сталося це якраз напередодні Нового року 13 років тому
«Того дня я повернулася додому на свята зі Львова, де навчалася у приватній школі перукарів. Увечері, коли пішла до ялинки, ми зіштовхнулися із хлопцем плечима так, що я заледве не впала. Юнак вибачився, але потім ми зіштовхнулися ще раз і прикипіли одне до одного поглядами…Саша запросив мене на побачення, зауваживши, що це – доля. Я відповіла, що в долю не вірю. Тож після свят повернулася до Львова, де на той час уже мала роботу. А, коли на вихідні приїхала в Нововолинськ, він зустрічав мене на автостанції.
Звідки дізнався тоді про мій приїзд, не знаю й досі, але від цього часу ми стали зустрічатися. Через чотири місяці Саша покликав мене заміж. Звичайно ж, я відповіла згодою. Давно зрозуміла, що це – кохання з першого погляду, хоч спочатку в це не вірила, бо думала, що таке буває лише в кіно. У серпні 2012 року ми одружилися», – пригадує щасливі дні Ірина.
Після весілля домівкою для молодят стала квартира, яку залишили Ірині батьки, переселившись до бабусі. Закохані почувалися дуже щасливими, не відаючи, що щастя не буває безмежним, що доля готує їм розлуку, бо на сході вже розгоряється полум’я неоголошеної війни…
На початку березня 2014 року Олександра покликали до військкомату, де вручили повістку про мобілізацію. Служити йому випало в тодішній 51-й ОМБр.
Двічі прощався з життям
Через два дні зі своїм кращим другом Іллею Саша був у Володимирі, потім – на полігоні у Рівному, а вже звідти їх направили на навчанні на «Широкий лан», пообіцявши, що через 45 днів повернуться додому. Та минав час, але хлопці так і не поверталися, а рідним ніхто нічого не пояснював. Тому «солдатська мати», як нарекли її військовослужбовці згодом, Наталія Волохата, організувавши дружин та матерів мобілізованих, повезла їх на Миколаївщину, аби дізнатися, що з їхніми чоловіками та синами та чому їх не відпускають додому, як обіцяли.
Разом із ними поїхала й Ірина Старжинська. Жінки протестували, вимагали від командування пояснень, адже переважна більшість мобілізованих були людьми мирних професій. Не раз жінки перекривали дороги й організовували мітинги під військовою частиною у Володимирі та в Луцьку, але все було даремно. Чоловіків ніхто не відпустив. Мало того, з Миколаївщини їх відправили воювати на Донбас.
«Саша потрапив у роту забезпечення, яка дислокувалася в селищі Дачне на Донеччині, та, попри це, дуже часто виїжджав до хлопців на нуль. А в телефонній розмові заспокоював мене, казав, що все добре, що він далеко від тих місць, де стріляють. Ніколи не любив нарікати та скаржитись на долю. Лише згодом він признався мені, що за цей час уже двічі прощався життям, намацуючи, чи не загубив солдатський медальйон. Турбувався, щоб у випадку загибелі, його впізнали, коли знайдуть. Йому пощастило, що якраз перед «Іловайським котлом» їх відправили на ротацію у Володимир. Та після того хлопців ще довго переслідувала прокуратура», – сумно зітхає молода жінка.
У 2016 році Олександра звільнили з армії й відправили в запас, видавши посвідчення учасника бойових дій, дві медалі та наділивши ділянку землі неподалік села Лежниця.
