Не так давно я зустріла свою сусідку - біжить щаслива, аж світиться. Її син з невісткою купили будиночок за містом, щоб мати була ближче до них, з усіма зручностями. Загалом, вони її забирають з собою
От скільки себе пам’ятаю, стільки тут і живу – в маленькому будинку, оббитим деревом на околиці села. Ще зовсім малою я бігала по
добротним, в той час, кімнатах, хоч будинок був побудований ще задовго до мого народження. Стандартна, на ті часи, мала хатина.
Тут пройшло моє дитинство, юність і молодість. У цей будинок я привела свого нареченого, щоб він познайомився з мамою і татом,
звідси поїхала з чоловіком і повернулася в 30 років з малятком на руках – моєю дочкою. Але, на жаль, не склалося у нас з чоловіком, розлучилися ми.
Але батьки мене підтримали, сказали, що я житиму з ними і все буде добре у нас. Потім батьків не стало. В цій хатині і дочка моя
виросла, заміж вийшла, онука мені народила.
Ціла історія з кошиком спогадів пов’язує мене з цією хатиною. Тільки ось тепер треба подивитися на цей будинок реально: він
почорнів, просів, зігнувся, підлоги прогнили, а дах, покритий старим шифером, став щербатим і протікає вже давно. Найсумніше в
ньому виглядає підвал: постійно сиро, справжній розсадник для щурів. Як ми не намагаємося щось по трішки ремонтувати, але все
марно. Наш ремонт тут же приходить в непридатність від вологості і цвілі.
Будинок старий, що тут казати.
А не так давно я зустріла свою сусідку – біжить щаслива, аж світиться. Її син з невісткою купили невеликий будиночок за містом
хороший з трьома кімнатами, щоб мати була ближче до них, добротний, з усіма зручностями, навіть невеличка ділянку є для
вирощування квітів та городини. Загалом, вони її забирають з собою жити і з’їжджає вона з нашої вулиці і свого старого будинку. Ось
так їй пощастило. Я навіть позаздрила – мене б так забрали.
І ось начебто мрія почала підкрадатися. Мої діти подзвонили мені і сказали по телефону, що готується сюрприз з житлом, я вже
зраділа дуже, думала мене до себе теж заберуть. Чекаю, приїжджають до мене, забирають сюрприз показати. На таксі, ледь не в
урочистій обстановці. Під’їжджаємо ще і до нового мікрорайону, до новобудовами – ну взагалі, думала я. І ось приїхали, новий ліфт, 5
поверх, а ось і квартира. Трикімнатна. Простора, світла, ремонт вже є – білий ключ. Це ж рай якийсь!
Ось і вирвалася на радощах у мене ця фраза: «А де моя кімната, діти, тут, де я житиму?». Дочка якось зам’ялася, а потім каже: «Мамо,
ну ось весь сюрприз зіпсувала. Ми ж хотіли, щоб ти за нас, як за своїх дітей пораділа. Ну як ми тут все помістимося разом з тобою? Ось
наша спальня, ось дитяча, а це зал: повинні ж ми десь гостей зустрічати своїх. А в наступному році плануємо ще дитятко одне
народити, нас багато буде, не має місця для всіх тут. І з іншого боку: як ти ту хатину свою залишиш? А крім того у тебе там спогади,
подружки і кіт, який нам тут не потрібен. Мамо, ні, твоє проживання тут не обговорюється, вже вибач нас, звичайно».
Останні її слова я чула вже як у тумані. Подивилася на зятя, той очі ховає, я його розумію – він за дружиною тягне, ніколи їй не
суперечить. Я дочки сказала, нібито мені в поліклініку терміново треба і пішла на зупинку пішки. Йшла, очі вологі, але не хотіла нікому
свої сльози показувати. Три дні вдома я чекала, що дочка пошкодує мене, покличе, але вона не дзвонила. Тоді я набрала її номер,
дізнатися як справи. Та нічого особливого, ходять по магазинах, меблі собі вибирають.
Ось пишу вам сюди і думаю: а може так і має бути в житті? Ось на що я розраховую: житло старе, сама вже стара, адже мені вже 67
років. І кіт у мене вже старий, дітям він не треба, а кинути його не можу, люблю як дитину. Може я просто заздалегідь себе накрутила,
що дочка повинна мене забрати з цього смітника? І нічого вона мені не винна, нехай молоді живуть собі щасливо. Хоч і гірко це
усвідомлювати, що я нікому стала не потрібна. Стара та самотня.
Ukrainians.Today
Фото ілюстративне – спеціально для Ukrainians.Today.
