Нещодавно у сина було весілля – йому 27 років, а їй 37. Мене на торжество вони не покликали, не хотіли, щоб я влаштовувала сцени. А мені дуже прикро, таку невістку я і справді прийняти не можу
Сказати, що син мене розчарував, це не сказати нічого. Я завжди мріяла, що він одружиться, невістку приведе. Привів… Тепер навіть не знаю, що з цим робити.
Це зараз йому 27 років, а їй 37, а потім? У 40 років чоловік ще буде зовсім навіть нічого, а дружині вже п’ятдесят, і що він буде потім з нею робити?
Знайомі намагаються мене підтримати. По-різному намагаються. Хто підтакує, а хто і каже: – Ну твоє-то яке діло? Нехай твоя невістка і думає про це, кине її через 10 років син, знайде собі молоду. І від цих розмов мені не легше. Так мені самій зараз всього 48 років, між мною і обраницею сина Мирославою всього 11 років різниці.
Ростила, вчила, в люди виводила, і для кого? Для старої? Андрій, син, ріс в сім’ї сином єдиним. Батько залишив сім’ю давним-давно, хлопчикові і 5 років не було. Відтоді Андрій – єдина відрада не тільки для мене, але і для бабусі і моєї бездітної сестри. Кандидат економічних наук, красень, спортсмен, дівчата на нього задивляються.
Квартира своя, машину недавно нову купив і тепер все дістанеться цій.
Мирославі дійсно 37, хоча треба визнати, що на вигляд їй не більше 30-ти. У неї є квартира і дочка 8 років від першого невдалого шлюбу. І головне, знали ж, що я не схвалю, розписалися потихеньку, крадькома.
Навіть погуляти на весіллі єдиного сина – і цієї радості мене позбавили. А Андрій щасливий: – Я її люблю. Весілля нічого не вирішує. І дочка у Мирослави чудова. А не говорили тому, що знали – без сцен не обійдеться.
Жити прийшли в квартиру Андрія, її квартиру здали. В гості до сина не прийти, вони стали якимись відстороненими. А недавно син оголосив, що вони чекають дитину. Ось як мені її називати? Донькою?
Та й Андрій відповідальний, тепер її ні за що не залишить. Буде терпіти, до кінця.
Але я – не він. Не прийму, ні за що не прийму цю Мирославу. З сином спілкуватися буду, з онуком чи онучкою теж, куди ж дінешся. А її не прийму. Обкрутила, хомут наділа.
Але сестра мене попереджає, що навряд чи Андрій буде мені онука привозити, якщо я до його дружини так ставлюся. – Скільки вже вони проживуть – їх справа, – радить мені сестра. – А ти не втручайся, тобі ж гірше буде.
Ось така ситуація. Я вже не знаю, що мені робити. І сина втрачати не хочу, і таку невістку приймати не маю наміру.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
