А тоді почалась війна. А вже за місяць Дмитра мобілізували. Для нас це стало серйозним випробовуванням, та я втішала себе, адже він розумний, має гарну освіту, можливо йому доручать якусь важливу роботу. 

Та минув місяць і чоловік повідомив, що вже на сході. Я страшенно переймалася. Щодня жила лише тим, що чекала вечора, аби почути його голос. Часом він не дзвонив, а просто залишав повідомлення. 

За рік чоловік приїжджав лише кілька разів. А тоді сталося дещо дивне. Одного дня він просто не зателефонував, і повідомлення не відправив. Я злякалась, почала дзвонити, а телефон не відповідав. Я знайшла номер його побратима, колись давно про всяк випадок брала. Люди казали, що так треба. 

І ось Олексій мене заспокоїв. Сказав, що не треба хвилюватись, мій чоловік живий, просто його перевели. Лишень через тиждень Дмитро подзвонив:

 – Послухай, мені дуже шкода. Я тут іншу зустрів. І закохався, хоча розлучитися!
Я не могла в це повірити. Розлучення давати не хотіла, та врешті в мене не було вибору. Заспокоювало лише те, що він не претендував на нашу квартиру, котру ми купили спільними зусиллями батьків після весілля. 
Мені було дуже складно. Та я змирилась. І ось пів року тому мені зателефонував незнайомий номер:

 – Ваш чоловік важкопоранений!

 – В мене нема чоловіка. Я розлучена!

 – Дмитро вказав вас, як дружину. 
Звісно, я поїхала до нього в госпіталь, врешті, він тато моєї дитини. Коли я увійшла в палату – не повірила, що бачу Дмитра таким. Він дістав серйозне поранення, ледве рухався і майже не говорив. Лікарі сказали, що реабілітація триватиме роками. 

Мені вдалося знайти контакти його нової дружини. Я зателефонувала їй. Та реакція дівчини була вкрай цинічною:

 – Я не хочу все життя доглядати його! Забирай назад свого Дмитра!

Звісно, я забрала. І тепер доглядаю того, хто мене покинув. Мені вкрай важко. Я не знаю, чи буде колись він знову моїм чоловіком. Але покинути колишнього напризволяще я не могла.

Як гадаєте, правильно я зробила чи ні?