От заробить твоя мама й допоможе нам нарешті, віддячить за всі наші страждання! –
З Олексієм я побралася ще шістнадцять років тому. Дуже кохали один одного, мали чимало планів. Хотіли разом поїхати за кордон, заробити грошей, а тоді повернутися і побудуватися. Та раптом мама чоловіка нас зупинила. Не добре вам молоді роки витрачати. Треба діток заводити. Краще я поїду на заробітки, а ви в моїй хаті живіть. Робіть там, що хочете, ремонтуйте, фарбуйте!
Але ж там ваш старенький тато, і він лежачий. Хто його доглядатиме?
– Так ви й будете. Чи ви хочете просто так хату отримати? Крім того, я вам допомагатиму.
Врешті ми погодились на ці умови. Хоча раніше мріяли про житло в місті, а свекруха жила на околиці, добиратись туди зовсім не просто. Але залишити дідуся чоловіка самого теж не могли.
Ми переїхали в будинок і відправили свекруху до Італії. Та доглядати старого виявилось зовсім не просто. Він був злим і вередливим, увесь час буркотів і скаржився. Чоловік увесь час був на роботі, тож доглядати діда і терпіти усі його витівки мусила я. Минуло кілька місяців і мені здавалось, що більше просто не витримаю. Було неймовірно важко. Хотілося тікати світ за очі. Та терпіла і робила, що мушу далі.
Свекруха в Італії доволі непогано заробляла. Та нам гроші не висилала. Все казала, що спочатку хоче назбирати нормальну суму. Чесно кажучи, що ми сподівались, що врешті вона приїде і допоможе нам придбати квартиру в місті. Тим паче, що згодом я народила донечку, а тоді ще й синочка. Нам доводилось доволі далеко возити їх в дитячий садок й на різні гуртки. Виявилось, що це значно складніше. Ще й дід увесь час сварився, що діти йому заважають.
Насправді я чекала, що мама чоловіка повернеться. Та вона не поспішала. А нещодавно старого не стало. Ми організували похорон і поминки, зібралися усі родичі, приїхала й свекруха.
– Ви надовго?
– Та думаю десь на місяць. Маю подивитись кілька квартир у місті.
– Нащо?
– Я вже назбирала достатньо грошей, хочу купити гарну квартиру в центрі.
– Для нас?
Чого це для вас, я вам будинок віддала. А квартиру собі купую.
Я повірити в це не могла. Нащо їй на старості квартира в центрі. Чого б навпаки не зробити? Я просила чоловіка розібратися, та він стверджує, що ми й так дякувати маємо. Уявляєте? Ми стільки років потерпали, і грошима нам вона не допомагала, хіба на ліки старому висилала. От що б ви на це сказали?
