«... і що б не сталось пам'ятайте — Все буде Україна» ©

Все буде Україна

Після цієї звістки я сама потрапила в стаціонар. Не знаю, як я вижила. Коли я повернулася додому, родина попередила, що якщо я здумаю ще з кимось зустрічатися і заводити романи, то мене просто відправ

Після цієї звістки я сама потрапила в стаціонар. Не знаю, як я вижила. Коли я повернулася додому, родина попередила, що якщо я здумаю ще з кимось зустрічатися і заводити романи, то мене просто відправлять під нагляд спеціалістів: мій вік і їхні гроші дозволяють

Діти мені привезли на місяць внучку, а самі поїхали у відпустку. Довелося і мені відпустку взяти, щоб гуляти і піклуватися про малу.
Кожен день ми з Златкою гуляли в парку, в одному і тому ж місці. Дитина гралася з дітьми в пісочниці, а я сиділа на лавці і
роздивлялася перехожих.
Цю пару я помітила одразу: обом років по 55-60, гуляють повільно, постійно про щось розмовляють, а очі так і світяться цікавістю один
до одного. Дуже зворушливо виглядало. Потім раптом вони зникли, а ще через якийсь час стала приходити одна жінка, різко постаріла,
з порожнім поглядом. Вона мовчки сиділа на лавці якийсь час, потім вставала і йшла. Відразу стало зрозуміло, що сталося щось
недобре.
Одного разу її лава була зайнята, і вона сіла на краєчок моєї. Тут підбігла Златка, щось стала лопотіти, потім показувати жінці свою
іграшку. Я сказала, щоб вона не заважала незнайомій людині, але жінка посміхнулася дитині, відповівши, що дівчинка не заважає. На
наступний день ми знову зустрілися і привіталися. Через якийсь час познайомилися, стали розмовляти, а потім Зінаїда Михайлівна, мабуть, довго тримала все в собі, розповіла мені про своє життя. З її дозволу я записала цю історію і вирішила розповісти вам.
Напевно, тому, що на мене вона справила дуже сильне враження, та й раптом комусь буде потрібно прочитати, що можна накоїти зі
своїм, та й з чужим життям.
«Я зовсім нещодавно зрозуміла, що не можна своє життя на« потім »відкладати, а то може вийде, як вийшло у мене. Після закінчення
педагогічного інституту, у двадцять три роки, я вийшла заміж. З чоловіком ми прожили тридцять п’ять років. Він був ученим, фізиком.
Все життя він був нездоровим: вже незабаром після одруження спеціалісти поставили йому діагноз, сказали, що жити йому
залишилося не більше трьох років. Але він прожив ще тридцять два роки, і тільки п’ять років тому пішов з життя.
Чоловік працював в одному з науково-дослідних інститутів, і на початку своєї кар’єри поїхав у закордонне відрядження до Америки.
Тоді були інші часи, і я там опинилася зовсім одна. Чоловік весь час на роботі, а мене на роботу нікуди не брали, прав у мене ніяких.
Матвію, чоловікові, я потрібна була для того, щоб його нічого не відволікало від роботи. Я готувала, прала, мила, прибирала, коротше,
стала домогосподаркою. Так пролетіли три роки. Я дуже чекала повернення додому, але, коли ми повернулися, ніяких змін в моєму
житті не сталося.
Я хочу вам сказати, що коли жінка виходить заміж, вона вже не належить собі – її життя завжди присвячене комусь, а на себе, на свої
почуття, у неї залишається дуже мало часу. Але навіть на цей малий час завжди може знайтися заняття. Так вийшло і в мене. Після
повернення додому у нас з Матвієм з’явилися діти, син Геннадій, і донька Маша, а у мене, природно, почалися турботи про них і про
здоров’я чоловіка. Взагалі все в нашій сім’ї, спочатку через недугу чоловіка, а потім за звичкою, було підпорядковане дисципліні,
розпорядку дня, все було розплановано, тому ніяких випадковостей або несподіванок в нашому житті не відбувалося.
Чоловік наполіг на тому, щоб я не працювала. Ось тоді-то я остаточно перетворилася в справжню домогосподарку. У мене не було
ніяких зустрічей поза домом, ніяких нових відносин з людьми. Я не відчувала ні прикростей ні незручностей, та й особливих радощів у
мене теж не було, тобто не було ніяких нових вражень, хіба що з телевізора.
І ще я весь час чогось чекала – взагалі все життя моя стала суцільним очікуванням: то нової квартири, то купівлі машини, то чергового
підвищення чоловіка по службі, то вступу дітей до ВНЗ. А своє життя все відкладала на «потім».
Я рано постаріла. Діти виросли, віддалилися, стали жити самі по собі. Після того, як не стало чоловіка у мене залишилася одна радість
– це прогулянки в парку. Там я і познайомилася з Кирилом Семеновичем. Він теж залишився один вісім років тому. Разом ми ходили в
кіно, в кафе, робили один одному подарунки і раділи нашим зустрічам, як діти. Але коли син дізнався про нашi побачення, то назвав
мене «дамочкою зі старечими відхиленнями». А коли я оголосила дітям про те, що йду до Кирила Семеновича, то тут взагалі почалося
щось неймовірне.
Зібралася вся сім’я. Мені було сказано, що в моїй голові суцільний «протяг», а піддаватися короткочасній «примсі» в моєму віці просто
соромно і неприпустимо. І мене, рішенням всієї родини, практично «зачинили» у квартирі: забрали ключі, відключили телефон і
відібрали мобільний. Я знайшла спосіб зв’язатися з Кирилом Семеновичем за допомогою комп’ютера, але у нього ніхто не відповідав.
Потім я все ж вибралася з дому, пішла в парк, на місце наших зустрічей, але його не було. А коли я набралася сміливості і навідалась
до нього додому, то від сусідки дізналася сумну звістку. Мої діти влаштували йому сцену, аби не допустити наших відносин. Кирило
Семенович і так не мав богатирського здоров’я, а тут таке. Уже за два дні його не стало
Після цієї звістки я сама потрапила в стаціонар. Не знаю, як я вижила. Коли я повернулася додому, родина попередила, що якщо я
здумаю ще з кимось зустрічатися і заводити романи, то мене просто відправлять під нагляд спеціалістів: мій вік і їхні гроші дозволяють.
Чесно кажучи, жити мені зовсім не хочеться. Мені гірко дивитися на своїх дітей, які так і не зрозуміли, що стали причиною передчасного
кінця прекрасної людини, не кажучи вже про те, що розтоптали мої почуття, моє життя. Я себе відчуваю винною в тому, що так сталося
з моїм дорогим другом, адже якби ми не зустрілися, може бути, він до цих пір був би живий.
А ще розумію, що все моє життя пройшла даремно: я нічого в ньому доброго не зробила, навіть мати з мене вийшла погана – я не
змогла виховати добрими і людяними своїх дітей. Я не питаю, за що вони так обійшлися зі мною, не шукаю відповіді. Я просто доживаю
своє невдале життя.
Зінаїда Михайлівна не потребувала ні в слів розради, та й, чесно кажучи, я б не знайшла таких слів. Я дивилася на свою внучку і
думала, якою вона виросте, як вона буде цінувати все, що для неї зроблено, як стане ставитися до людей. Скільки хорошого можуть
зробити люди, і яке чорне і недобре вони можуть заподіяти один одному …
Марія Разумовська.
 hot-news.com.ua 
Головна картинка – pexels

Все буде Україна