Потяг. 23.08. До купе заходять троє військових у формі та зі зброєю в руках. Двоє старших під 50 і один молодший, якому трохи за 25. 

Не лякайтесь. Ми їдемо з вами, ми до Шепетівки, - сказав старший і одразу почав ховати свою та зброю побратимів у відсік для валіз. 

А я й не лякаюсь, хлопці. Ви ж наші захисники. Може голодні з дороги? На столі пакет з їжею. Пригощайтесь.

Дякуємо. Нам би води випити і поспати. Ми кілька днів у дорозі. На деякий час додому відпустили… А ви куди прямуєте, далі? 

Так.

Тікаєте?.., - з сумом запитав «старший»

Ну, чому ви так?… Ні. Життя таке зараз. Я і тут, і там. Працюю. Журналіст 

Ааа. Ну, то це добре. Мабуть, вже й польську вивчили? 

Так, вивчаю. Як без цього …

Ви нас вибачте, але ми знімемо взуття і верхній одяг. Ми кілька днів без душу… Тож погано пахнемо… Вибачте нас… Мріємо, щоб помитись, - ніяково каже «старший», який найбільш говіркий.

Ну, ви що, хлопці?…  Ви ж за нас на фронті стоїте. За наші життя і спокій. Розташовуйтесь, відпочиньте хоч ці кілька годин у спокої і теплі. 

Я виходжу з купе, щоб військові вільніше почувались. Сльози навертаються. 
Бачу, що страшенно втомлені та змучені. Але дружні та справжні. 

Повертаюсь через деякий час. Молодий, який не говіркий, на верхній полиці занурився в телефон і весь час дивився якийсь фільм. Сумні очі… Здається, за весь час в купе він проронив лише кілька слів, коли старший спитав, чи той не захворів, чи не протягло десь, бо кашляв… Старші ж побратими були веселіші. Розповідали  про свої сімʼї, про дружин, адже грілись думками про зустріч. В одного з них, щоправда, син та дружина в Чехії. Але зате він спокійний, що в безпеці. 

Я особливо не розпитувала, де та як хлопці служать. Сказали, що їхнє завдання «готувати цукерки для путіна». І що їдуть з Полтави. 
А ще - що квитки купували за власний кошт. Що держава (влада) часто забуває про них… 

Сумно… 
Я дісталась своєї другої полиці. Закрила очі та думала про те, чому все так. Адже маємо цінувати, берегти, шанувати та підтримувати усім, чим тільки можемо наших захисників і захисниць, які світа білого не бачать у цій клятій війні. 
Своїм тілом вони стоять за кожного з нас. 
Розплачуються здоровʼям і життям за нашу з вами свободу. 

А ще я зрозуміла, що жоден Трамп з його позицією не здатен змусити нас перестати боротись. Бо як сказав «старший» - «вони прийшли до нас, на нашу землю і ми будемо її боронити до останньої хвилини нашого життя». 

І в цьому всі ми, в цьому Україна. 
Воля і свобода - найважливіші цінності. 

Хлопці збирались так тихо, щоб мене не розбудити. Тож коли прокинулась - купе було порожнє. Дякую вам, наші рідні! Бережи вас Господь! І повертайтесь живими!  

✍️Світлана Мялик