Потяг Київ-Франківськ, ще званий “Стефанія”. Заходить він. Військовий, ще дуже молодий, гарний, років 25-27…
Заходить він. Військовий, ще дуже молодий, гарний, років 25-27, 3 великим рюкзаком, кариматом, і сумними очима людини, що повернулась з фронту в бурхливий та майже безтурботний Київ.
Ми починаємо метушливо пропонувати йому все що маємо: банани, цукерки, мінеральну воду, заварну каву, бутерброди.В ін трохи ніяковіє від такого натиску материнської турботи, і я починаю його розпитувати, поки він наспіх влаштовується на верхній полиці:
– Ви у Франківськ ідете?
– Так, я вас не розбуджу раніше, сподіваюсь.
– Ви сам з Франківська?
– Так.
– Додому, до батьків?
– Мами, на жаль, вже немає…
– А звідки зараз?
– Біля Краматорська служу. 3 дні в мене на все.
– Доброї ночі.Через хвилину він вже спав.
Він спить вже 12 годину. Може за рік це його найдовший та найсолодший COH?..
А ми з жіночкою перемигуємось знаками, говоримо пошепки, зокрема, попередивши провідницю, щоб слідкувала за тишею в вагоні.
Моя сусідка з самого ранку вже приготувала йому сніданок, витерла його черевики, замовила порцію кави, щоб не закінчилась на інших пасажирах, і дбайливо чекає коли він проснеться.
Бо її сину теж 28, розповідає. І він зараз воює під Мар’їнкою. Їй дуже сильно хочеться, щоб він спав в нормальному ліжку, просто спав цим безпробудним сном молодого парубка. Щоб приїхав додому. Щоб мріяв та будував своє мирне життя.
Вона тихо розповідає про свого сина, який також на фронті, а сльози душать мене. За цього хлопчика, який вже втративши маму, ризикував втратити країну, тому готовий втратити за неї своє життя…
За цю добру жінку, як багато жінок сьогодні, кожен день і ніч молиться за свого сина, і за всіх інших синів, що захищають нас на фронті, тому страждає на безсоння.
Сльози стоять в горлі, як одна жінка, чекаючи на свого сина, готова ділитись любов’ю з усіма українськими воїнами. Вона виходить в Моршині.І під подушкою юнака, який все ще спить, залишає маленьку іконку:
– Будь ласка, передайте йому, що зараз всі ми – його мами…
