Повернулася додому на пару днів – з родичами та подругами зустрітися, зуби полікувати (так-так)

Місто Київ зустріло мене сірим небом, похмурою погодою та сумними краєвидами за вікном.

Я сходжу зі сходів поїзда, велика валіза заважає мені спускатися. Але чиїсь сильні руки перехопили мою ношу і вже рука чоловіка допомогла мені стати на перон. Який сильний чоловік, – подякувала йому я.

Провідниця посміхнулася і він теж залишився задоволеним.

Таксі примчало за хвилину. Шикарний Фольцваген, таксист чемно поставив валізу в багажник (португальці не завжди це роблять). А ще в Португалії не завжди поступаються дорогою машини пішоходам. Найчастіше потрібно почекати ввічливого водія.

Ранок, народ поспішає у справах.

Раптом жінка, що біжить, зупиняється, повертається вбік і шалено хреститися. Церква. Ось так не переходячи дорогу, не заходячи до храму, можна попросити бога. Бо бог у душі. Усміхаюся.

Я вдома. Ніхто не зрозуміє наших емоцій, і чому ми тут. Живучи у стресі, не прибраному місті, ми наповнені.. Наповнені життям, емоціями, турботами. Ми всі свої….

"Ви сміялися, плакали чи, можливо, просто задумались? Дайте знати своїм емодзі — це важливо для нас!" 😂, 😔, 🤔, 😊