Все буде Україна

Я родом з невеличкого села на Хмельниччині, але вже 10 років живу на чужині. Сама за освітою медик і раніше працювала в амбулаторії. Але, знаєте, там платили копійки. А потім сусідка підмовила мене у Португалію поїхати, тим паче, там беруть жіночок з медичною освітою.Так почалася моя заробітчанська історія. Влаштувалася на роботу до одної сеньйори, живу з нею разом. Готую їсти, прибираю, роблю їй масажі, даю ліки, ходжу на прогулянки, купую продукти. Таких як я називають баданте. Ще й тоді син хотів будувати окрему хату, бо одружився та привів невістку до нас:

– Ділянка велика, тут власний дім буде. А ти нам гроші висилай

Я погодилася на свою голову. І тепер через цю обіцянку нема мені спокою ні вдень, ні ввечері. Половину зарплати постійно висилала на будову – то оплатити майстрам роботу, то купити якісь будматеріали, то на техніку, то на ще щось. І я розуміла, що цим всім керує невістка. У Наталки був принцип – збудувати не хату, а палац, всім сусідам на заздрість. 

І я вам скажу, що навіть в Португалії не бачила таких будинків, як у невістки та сина. 3 поверхи, балкони великі, все засаджено квітами і деревцями. На кожному поверсі – ванна і туалет, у кожній кімнаті – телевізор. Кухня така велика, наче то шкільна їдальня. 

– Та то не дім, а якийсь готель! А як ви його взимку будете опалювати? Ти уявляєш, яка то буде комуналка!

adРеклама

– Щось придумаємо, мамо. То так Наталка захотіла, а я не смів перечити.

Але я так роками їм надсилала кошти, що собі ні копійки не відклала. Востаннє приїздила на Великдень – то моя хата тримається на доброму слові. Паркан покосився, дах протікає, поруч все заросло бур’янами – бо Наталка не слідкувала за господаркою. І вирішила, що цього разу приїду взимку і зроблю невеличкий ремонт, а поки поживу у хаті сина та невістки.

adРеклама

Та не так сталося, як гадалося. Декілька днів тому дзвінок:

– Мамо, з тими графіками відключень нічого не можемо зробити! Пралка не працює, телевізор не вмикається. Стільки вже продуктів зіпсувалося в холодильнику, довелося все викидати.

– А чим ти думав, коли таку хату велику будував? 

– Мамо, виручи! Треба пару сотень євро на генератор.

І знову я почула те проклятуще слово “виручи”. Аж око почало сіпатися:

– Сину, а я тобі казала, що не треба таку хату будувати. У кожній кімнаті по телевізору, якісь пралки та сушарки купили. Треба було тобі це добро? 

– Мамо, але це наш дім..

– Який ви збудували за мої гроші! Тепер сам думай, як то все тримати в порядку.

А через декілька хвилин на вайбер отримала смс від невістки з погрозами “Якщо не відправите гроші – то можете на свята навіть не приїздити. Ми не пустимо вас у хату!”

І от що за манера така в дітей? Лиш чую “дай, дай, дай!” Хоча б раз запитали, як мої справи і як здоров’я. 

Тепер не знаю, що робити. Подруги радять дітям ні копійки не давати і свята тут відбути. Але не можу, так вже серце додому рветься…