Його називали людиною слова, здібним бійцем, оптимістом, безжальним до ворога, але дуже турботливим до рідних та побратимів.
Микола народився на Рівненщині, але коли був у молодших класах, ми переїхали на Київщину. Він був найстарший серед дітей, допомагав мені доглядати молодших. Змалку ріс безстрашним, справедливим, захищав слабших. Микола завжди вирізнявся оптимізмом та почуття м гумору, люди до нього тягнулись. У шкільні роки займався боротьбою, брав участь у змаганнях та посідав призові місця, — розповідає мати воїна Наталія Чалик. — Після закінчення школи син здобув професію зварника у Фастівському центрі професійно-технічної освіти. Далі влаштувався у місцевий супермаркет — був продавцем, касиром, приймальником товарів, охоронцем. Сімейне життя у Миколи не склалось, проте він завжди піклувався про свого шестирічного сина”.
Військового досвіду Микола Чалик не мав, але у перші дні повномасштабного вторгнення вирушив до військкомату. Чергував на блокпостах, у складі 208- го окремого батальйону тероборони захищав Київщину, воював на Донеччині та Харківщині. У 2023 році перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади.
“Микола пройшов навчання, адже потрапити туди може не кожен, згодом ділився своїми знаннями з іншими бійцями, — провадить далі Наталія Чалик. — Він дуже пишався тим, що військовий. Всі лихі думки я проганяла й молила Бога про єдине — щоб син повернувся додому живий. Микола важко пережив загибель свого найкращого друга Ярослава, на прощанні з ним у домовину поклав свою печатку. Носив з собою фото товариша і мстив за нього. На початку року мій син був одним з тих захисників, хто боронив Авдіївку. Йому дивом вдалось звідти вийти. Щоправда, пораненим. Але він не долікувався і повернувся у стрій. Вже потім побратими казали, що Микола ніколи не відмовлявся від штурмів, йшов одним з перших в атаку. Незадовго до загибелі сину дали відпустку, він був такий щасливий. Попросив зварити борщу та наготувати інших домашніх страв. Я вже все приготувала, але з пів дороги його повернули назад”.
Воїн загинув 20 квітня цього року в населеному пункті Терни на Донеччині. “У бліндаж, де був мій син, окупанти поцілили з артилерії. Миколине тіло сильно обгоріло, тому більше місяця проводилась ДНК-експертиза, — розказує мати. — Поховали його аж 9 червня на Алеї Слави у Фастові. А що я не бачила свого сина в домовині, бо вона була закрита, то досі чекаю на нього. Ось спілкуюсь з вами, а сльози рікою. Микола не дожив до свого 26-го дня народження менш як місяць”. Родина зареєструвала петицію з проханням надати воїнові звання Героя України (посмертно).