Ми з чоловіком завжди жили заможно: свій бізнес, великий будинок, подорожі. Сина ростили в любові й достатку – він у нас один, тож, чесно кажучи, балували.

Коли Богдан уперше привів додому свою дівчину – тиху, сором’язливу Орисю із села – я трохи здивувалась. Її виховувала мама сама, сім’я небагата, але дівчина була щира, вихована, і ми з чоловіком поставились до вибору сина з повагою.

Після року зустрічань син оголосив:

– Мамо, тату, ми хочемо одружитися.

Я всміхнулася:

– Ну ось, нарешті! Ми організуємо гарне весілля.

Але Орися тихо додала:

– Ми хотіли б тільки розпис… для найближчих…

Чоловік скривився, але промовчав. Я теж стрималась – молоді, їхній вибір. Питання постало про гостей. І тоді син обережно сказав:

Мамо, ми вирішили… маму Орисі не кликати. Вона проста жінка, їй буде незручно серед нашої родини…

Я довго мовчала. І, чесно кажучи, не заперечувала. Хотілося гарної, елегантної події, без незручностей. Орися тільки опустила голову. Я бачила, що вона хоче інакше, але не сперечалася зі своїм нареченим.

Все було тихо, акуратно, красиво. Після розпису ми поїхали в ресторан, зробили кілька фото – і все.

Так значить, моя дитина вийшла заміж, а я дізнаюся про це від сусідки? Навіть не сказала мені! Ви її навчали цього, чи що?

– Будь ласка, заспокойтесь. Це було рішення молодих… Ми не хотіли зайвих… емоцій.

– Емоцій? Ви забрали мою дитину й навіть не дали попрощатися з її дівоцтвом. Сором вам.

І поклала слухавку.

Потім дізнаюся, що Орися поїхала просити вибачення у мами. Але та не відкрила двері. І тут уже я не витримала – набрала ту жінку сама.

Послухайте, давайте без драм! Вашу дочку прийняли в хорошу сім’ю. Вона буде жити в достатку! Вам би радіти, а не ображатися!

– То я ще повинна бути вдячною, що мою дочку “взяли”, наче з базару?

Я, зиркнувши на чоловіка, зупинилась, але стриматися не змогла:

– Ваше життя – це ваш вибір. А ми забезпечили майбутнє вашій дитині. Тож трохи поваги не завадить. 

– Поваги? Ви навіть не дали мені обняти дочку в день її весілля! Яке ви маєте право вимагати від мене будь-якої поваги?!

Ми довго сперечалися. Більше годинної розмови – крики, звинувачення, сльози з її боку і моє стримане, але холодне обурення.

Орися тепер між двох вогнів: чоловік злиться на її маму, мама – на всіх нас, а я – на те, що просте питання перетворилося на спектакль. І хоч намагаюся лишатися спокійною, досі чую в голові голос Орисиної матері:

– А мене навіть не запитали…

Я не знаю, хто винен у цій історії. Можливо, всі по трохи. Але одне знаю точно – маленьке весілля принесло нам великий скандал, якого ніхто не чекав.