Така була наша Катя»: історія захисниці з Глухова, яка вірила у вільну Україну і воювала за неї
Дитинство серед “сепарів”
Катя родом із шахтарського селища на Луганщині. Попри проросійські настрої, що панували там, батьки прищепили їй глибокий патріотизм. Мама захисниці каже, на вулиці, де вони жили, проукраїнську позицію мали лише вони та один сусід.
"Російська пропаганда так глибоко вкоренилася в свідомість людей. З часів більшовиків, з 1917 року, вони так затуманили людям розум, що росія – це все, радянський союз – це все, а Україна… ну що Україна, Україна – її ніби й немає", – ділиться мати.
У такій складній атмосфері, сформованій десятиліттями, мати доносила до Катерини прості, але важливі істини. Наталія розповідала доньці, що країна – це велика родина, де діють ті ж самі закони любові, підтримки та відповідальності, що й у звичайній сім'ї.
"І, мабуть, саме тому вона так налаштувала себе, що ніхто не має права вказувати нам, як жити. А вона була дуже твердою дівчиною – і характером, і духом. Ніхто не мав права диктувати їй, як жити. І тому вона так гостро сприйняла це вторгнення, це беззаконня. Вона розуміла, що ми повинні захищати своє, любити свою землю", – розповідає Наталія.
З самого дитинства Катерина прагнула бути сильною та захищати слабших, мріяла залишити світлий слід.
"Це, здається, був третій клас. У них була шкільна фотосесія. Зазвичай дівчатка в такому віці вже хочуть бути принцесами, одягають пишні сукні. А вона сфотографувалася у формі старшого лейтенанта, з нагородами, у береті. Така справжня, рішуча, рукава підкочені – форма ж велика була, – згадує мама Катерини та додає. – Вона хотіла бути військовою, такою собі лицаркою, мабуть. Можливо, в минулому житті вона ним і була, якимось героєм".
Від інформаторки до коханої
Коли в 2014 році на сході України розпочалася війна, Катерина почала допомагати військовим. Ризикуючи власним життям серед проросійського населення, вона передавала важливу інформацію українській розвідці. Саме так і познайомилася з майбутнім чоловіком.
"Катерина допомагала, передавала нам інформацію про місцеве населення. Для мене, як командира розвідгрупи, було важливо знати все, що відбувається навколо. Катерина була однією з наших надійних помічниць у цьому", – згадує Сергій
Дівчина, згадує Сергій, вражала своїм патріотизмом. Якщо кожен виїзд військових у села закінчувався конфліктами з місцевими жителями, то Катя навпаки була максимально відкритою, із нею було приємно поговорити. Однак їхні стосунки як пари почалися не відразу.
"Я значно старший за Катерину, тому спочатку намагався не приділяти забагато уваги особистим стосункам, – розповідає Сергій. – Але Катерина була дуже наполегливою. Навіть не одразу зрозуміло, як усе почалося. Спочатку це була просто передача інформації. Однак із кожною зустріччю ми ставали все ближчими
У 2016 році під час чергового виїзду в "сіру зону" для збору інформації Сергій отримав тяжкі поранення.
"Ми майже пройшли "сіру зону", дісталися їхніх позицій, зібрали необхідні дані, і вже на зворотному шляху мій підлеглий випадково зачепив розтяжку. Він крикнув, але було вже пізно. Я ледь встиг розвернутися, як мене накрило осколками з лівого боку. Вони пройшли через грудну клітину, вийшли зі спини, пошкодивши хребет. Евакуація була надзвичайно складною – пройти півтора кілометра "сірою зоною" з одним загиблим і одним пораненим. Але ми вибралися. Майже всю дорогу я був у свідомості, аж поки нас не доправили до Харкова, майже за добу. Там, у харківському шпиталі, мене й знайшла Катя", – згадує Сергій.
Два тижні Сергій боровся за життя в харківській реанімації. Згодом його перевели до Львівського військового шпиталю. Під час складного відновлення майже цілодобово поруч була Катя. Згодом у шпиталі пара обмінялася шлюбними обітницями.
"Спочатку я довго відмовляв її від заміжжя. Я казав Катрусі, щоб вона сама розуміла мій стан і яким може бути її майбутнє, адже вона була молодою – їй було 18, а мені вже майже 40. Але її позиція була непохитною: вона казала, що я нічого не розумію і все буде добре. Була якась надія, тому ми й вирішили одружитися", – розповідає чоловік
Сергій з теплотою згадує, що їхнє весілля було схоже на казку і стало першою подібною подією у шпиталі. Свято набуло широкого розголосу, його організовували всі гуртом. Невдовзі подружжя переїхало в Глухів, де нарешті отримало час лише одне для одного.
"У нас було дуже веселе життя. Ми постійно подорожували, кудись їздили, не сиділи вдома, підйом був дуже легким. Щойно нам щось спадало на думку, ми одразу кудись вирушали. Об'їздили з нею майже всю Україну. Вона вивчилася на водія, отримала права. Ми купили машину, бо на "Жигулі" вона не хотіла їздити. Часто їздили до її батьків на Луганщину, чи просто по місцю гуляли, чи в західні області України на реабілітацію їздили. Так і минало наше життя”, – ділиться колишній розвідник.
"Немає пального, немає куди тікати"
А в 2018 році Катерина прийняла рішення стати до лав Збройних Сил України. Як згадує Сергій, після його тяжкого поранення вона змушена була покинути навчання у військовій академії. Проте бажання служити Батьківщині в неї не зникло.
"У нас є спільний знайомий. Він якось сказав, що в Глухові військова частина набиратиме людей на посади, – згадує Сергій. – Спочатку Катруся вагалася, але коли вдруге виникла така ж ситуація – знову той самий друг прийшов і сказав, що знову набирають людей, є знайомі, можна поговорити, тим паче, що він був безпосередньо знайомий з командиром частини. І Катя прийняла остаточне рішення – буде служити".
Повномасштабне вторгнення застало подружжя в різних місцях: Сергій перебував у Глухові, а Катерина – на Луганщині. Зв'язок там був украй нестабільним.
"Вона телефонує мені і каже: "Сіренький, ми навіть нікуди не можемо втекти, бо підрозділ не розраховував на такі дії. Немає пального, немає чим заправити техніку". Ті маневри, що вони проводили, випалили майже всю солярку. Але за допомогою волонтерів, які зібрали кошти на заправку, машини змогли заїхати на АЗС, де ще було пальне. Так нас і застало повномасштабне вторгнення", – розповідає Сергій.
Мама Катерини Наталія пригадує, що неспокій відчувався ще до 24 лютого.
"22 лютого я відправила Каті в месенджері відео з молитвою "Жива допомога". Думала, хай Господь допомагає. А 24-го почалися ще сильніші обстріли. Ми вже звикли до вибухів, але тут було значно інтенсивніше. Я дуже злякалася, коли від Каті довго не було жодної звістки, а потім 28-го вона написала, що все добре, люди допомагають їжею, і є де спати. У кінці додала: "Дякую, що прищепили любов до своєї Батьківщини. Все буде добре". І я подумала, що все буде добре", – ділиться Наталія.
Батьки Катерини виїхали з рідного шахтарського селища 6 квітня, оскільки до нього наближалися окупанти. Вони розуміли, що їх могли розстріляти першими через проукраїнську позицію.
"Нас евакуювали. Євангельська організація вивозила людей до Краматорська, з Краматорська – до Черкаської області. А вже з Черкащини ми з розподільчого пункту поїхали спочатку до Києва, а з Києва – сюди, до Глухова, до Сергія", – розповідає жінка.
Остання жива зустріч із Катрусею
Останні щасливі дні, коли родина бачила Катерину живою, припали на 8-9 березня 2023 року. Тоді в Глухові відзначали день народження її мами. Вже 4 квітня їхню реальність розбила жахлива звістка.
"Це було, мабуть, близько 12-ї години дня. Потім вона написала, що хочуть добути березовий сік, будуть їхати в ліс. Я відповів, що потрібно купити якісь металеві трубки, бажано з латуні чи міді, або якісь кутики. Це була наша остання розмова. Здавалося, нічого не віщувало біди. А ввечері подзвонила знайома і запитала, чи я давно розмовляв з Катею. Я відповів, що ми переписувалися та зідзвонювалися в обід. Тоді вона сказала, що туди прилетів КАБ, але додала, що начебто все добре, просто немає зв'язку. Пізніше почала телефонувати подруга Каті, чоловік якої служив разом з ними, але зв'язку з Катрусею не було. А вже ввечері, близько десятої, мені зателефонував незнайомий номер. Коли чоловік представився командиром Катрусі, я одразу відчув, що сталося щось жахливе", – згадує Сергій.
Полетіла на волю, як совушка”
Катерина, згадують рідні, була надзвичайно світлою людиною, сповненою любові до життя. Її мати каже, що дім ніколи не бував порожнім, коли Катя приїжджала з відрядження – вона завжди збирала довкола себе близьких. З самого дитинства вона мала особливу пристрасть до риболовлі – від батька, а згодом це захоплення вона розділила зі своїм чоловіком. Катерина також дуже любила тварин. На одній із бойових позицій вона врятувала маленьку сову.
"У неї було відрядження, і вони десь у лісі знайшли маленьку сову, яка, здавалося, загине. Вона її виходила, привезла Сергію, і вони тримали її на балконі. Вона її так доглядала, поки та не підросла. А потім вони випустили її на волю. І Катя теж ніби полетіла на волю...", – з болем у голосі розповідає Наталія
Згодом, розповідає Наталія, вони вирішили увічнити пам'ять про Катю – замовили її портрет. На ньому вона постала в образі сильної та відважної Ксени – головної героїні її улюбленого фільму дитинства. На полотні Катя – на тлі безкрайніх донбаських степів, а поруч – врятована колись птаха.
