Значить народила я Веронічку. Радості, звісно, повні штани, але пологи були непрості, кесарів розтин, тож трохи лежала в лікарні. Чоловік мій, Матвій, молодець, підтримував, як міг. Ну і сюрприз мені влаштував – аж серце защеміло! Надіслав фото: вдома стоїть величезний букет зі 101 рожевої троянди – мої улюблені. І ще золоті сережки, дуже гарні подарував. Вже така вся щаслива, думаю, що хоч у лікарні відчую свято. Та казна-звідки узялась – свекруха.

– Ой, дитинко, які гарні сережки!

Тільки руку простягнула, щоб приміряти, а вона раз – і забрала!

– Спершу треба освятити в церкві, а тоді носити!

Ну думаю, може, правда, така традиція в них. Гаразд.

А як повернулась нарешті додому – сюрприз. Квітів нема. Питаю в Матвія, де мої троянди?

– Та не чіпав! – сам здивувався

А тут заходить свекруха і каже:

– То я забрала, бо в дитини ще алергія не дай Боже буде!

Ну, думаю, капець. Максимко ж в нас вже 2 роки живе без ніякої алергії, а тут раптом Вероніка й одразу має бути? Ладно. А сережки? Минув тиждень, другий, уже майже місяць, а їх все нема. Я натякаю, кажу прямо, а Лариса Андріївна все тільки: “Ой, ну якось віддам!”.

І тут недавно зустрічаємось на сімейному обіді – і що бачу? Стоїть свекруха вся така нарядна… В МОЇХ СЕРЕЖКАХ!

Мам, а що це у вас за кульчики? – питає Матвій.

– Ой, синочку, такі ж гарні як у Насті!

– Пані Ларисо, це ж мої сережки! Ви їх “освятити” забрали чи собі носити?

– Ну вони ж так мені личать! А тобі Матвій ще купить!

Оце наглість, хіба так можна?

– Та ні, мамо, це був подарунок для Насті, а не для вас!

Лариса Андріївна як завжди щось ще бурмотіла, крутила носом, мовляв, ми сім’я, хіба можна отак речі ділити.. Та якось байдуже. Подарунок мені був? Мені! Тож сережки забрала.

А щодо троянд.. Їх, мабуть, уже давно не існує. От така у мене “золота” свекруха!

"Ця історія залишила слід у вашому серці? Покажіть це своїм емодзі — нам важлива ваша думка!" 💜, 😢, 😂, 😐