Цього року Різдво і Новий рік я святкувала в Америці. Ніколи б не подумала, що в мене так складеться життя і що старість я буду доживати в цій країні. Сюди мене забрала моя донька, якій зараз 43 роки. Мені 67. І коли я вже втратила надію, що в моєму житті буде щось добре, пролунав дзвінок з минулого, який і змінив моє життя.
Перший раз я вийшла заміж в 23 роки. З Станіславом я познайомилася на заводі, де ми разом працювали. Через знайомства мені тоді вдалося на заводі отримати однокімнатну квартиру. Туди ми і пішли жити після весілля. Через рік у нас народилася донечка, ми назвали її Богданкою.
Не знаю чому, але після народження дитини ми з чоловіком дуже віддалилися один від одного. Жили в одній квартирі, а таке враження – що на двох різних планетах. Через чотири роки такого спільного життя я запропонувала чоловікові розійтися і дати шанс один одному стати щасливими. Але Станіслав не хотів розлучення, просто йому було нікуди йти, так як свого житла у нього не було. А тут хоч є дах над головою.
Я не планувала цього, але так сталося, що на роботі я зустріла іншого чоловіка. Мирослав був вдівцем і сам виховував сина, на два роки молодшого за мою доньку. Він був з сусідньої області, а до нас приїхав у відрядження. Ми почали з ним спілкуватися і в якийсь момент я зрозуміла, що Мирослав дуже близький мені по духу.
З чоловіком у мене стосунки не складалися ніяк. І тому, коли через рік нашого спілкування Мирослав запропонував мені переїхати до нього, я погодилася, бо на той момент ми з чоловіком вже були розлучені, хоча і продовжували проживати в одній квартирі. Правда, це рішення далося мені нелегко, бо мені довелося залишити донечку з своїм першим чоловіком в своїй квартирі, з якої колишній чоловік відмовлявся з’їжджати.
Як я уже писала, Мирослав був вдівцем, жив з своїм чотирирічним сином в однокімнатній квартирі, тому забирати свою шестирічну донечку мені просто не було куди. Словами не передати, що я тоді відчувала, коли залишала дитину з чоловіком.
Тараса, сина Мирослава, я виховала, як рідного. З своєю донькою за всі ці роки я бачилася всього кілька разів, так склалося. Зараз я розумію, що я могла би і більше прикладати сил, щоб спілкуватися з донькою, але тоді життя в іншому місті мене закрутило і назавжди віддалило від доньки. Та й колишній чоловік все робив для того, щоб ми не зустрічалися.
Пройшло багато років, від спільних знайомих я дізналася, що донька вийшла заміж, а мій колишній чоловік переїхав в село, там йому залишився будинок від батьків. Коли донька виходила заміж, на весілля мене не покликали, напевно занадто сильною була образа на мене. А потім я дізналася, що донька з чоловіком виїхали в Америку. Тоді я зрозуміла, що вже ніколи її не побачу.
З другим чоловіком я прожила майже 30 років, а потім його не стало. Тарас весь цей час жив з нами, взагалі, він ріс чемною дитиною, але відколи став підлітком, його наче підмінили. Він зв’язався з поганою компанією, вони разом обікрали магазин, за що Тарас був позбавлений волі. Саме цього і не витримав мій чоловік.
Коли Тарас повернувся додому, жити в одній квартирі з ним стало дуже важко. Ці кілька років я навіть згадувати не хочу, настільки все було моторошно. Потім Тарас ще раз попався на крадіжці і знову потрапив в місця позбавлення волі. Я розуміла, що у мене є певний час, щоб щось придумати, але думати особливо не було про що.
У мене в уяві вимальовувалися моторошні картини моєї старості, я важко собі уявляла, як житиму далі. До повернення Тараса залишалося кілька місяців. Це було перед самим Різдвом, два роки тому. Мені на пошту прийшов лист з Америки, від Богдани, моєї доньки. Я була ошелешена, прочитавши його. Донька писала, що знає про моє скрутне становище, що вона давно вже пробачила мене і спробує забрати мене до себе в Америку.
Богдана стримала своє слово, менше, ніж через рік я вже була у неї в Чікаго. Я думала, що донька мене ніколи не пробачить, а виявляється, вона не тримає на мене зла в своєму серці. І чоловік у неї дуже хороший, і двоє дівчаток, моїх внучок чудових.
Зараз я дуже щаслива, в доньки мені дуже добре. Знаю, що не заслужила такого доброго відношення до себе, але тішуся, що Бог нагородив мене такою доброю донькою.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.