“Це все моє життя. Тільки не чіпайте це, збережи, буде згадка”, – просила мама перед тим, як піти на небеса. Але я зробила по-своєму і ні каплі не шкодую!
Я добре пам’ятаю, як вона ніжно торкалася меблів у нашій квартирі, наче то були не просто речі, а частинка самого життя. Ніби ті двері зроблені з якогось тонкого матеріалу, борони Боже, аби якась пилинка туди впала!
Наша квартира розташована у старому австрійському будинку у Львові. Колись тут ще моя прабабуся жила у 1930-х роках.
У вітальні стояв великий інкрустований буфет, який займав майже всю стіну. Ще й такі розмальовані ручки, вирізьблені з дерева. Він був настільки ідеально відполірований, що навіть мій відбиток пальця здавався б злочином. Ніхто, крім мами, до нього не смів торкатися – і те, там зберігалися лише сервіз на святковий стіл.
Розкішний обідній стіл, важкий комод і шафа доповнювали цю картину. Все це створювало атмосферу, яку мама називала “аристократичним духом”. Хоча це вже нагадувало мені якийсь фанатизм від речей. Невже мама уявила себе якоюсь аристократкою?
– Світланко,ці меблі повинні залишитися в сім’ї. Обіцяй, що ніколи не продаси їх! Це наша реліквія!
Я мовчки кивала, хоч у глибині душі ніколи не розуміла цього. Для мене це лише меблі, нічого особливого. Тим паче, з часом вони стали геть не модними, займали багато місця. Але для мами вони були чимось значно більшим, ніж просто дерев’яні вироби. Їх значення пояснювала як “пам’ять про минулі часи”.
В нашій квартирі було заборонено приводити друзів.
– Меблі можуть постраждати! А як ви щось подряпаєте чи розіб’єте!
– Ми будемо обережно!
– Ні! Гуляйте на дворі, все!
Навіть домашнє завдання робила не за зручною партою, а на кухонному столі, застеленому клеєнкою. Бо колись, у шість років, випадково залишила слід ручкою на лакованій поверхні.
Коли мама захворіла, її любов до меблів лише посилилася. Вона часто повторювала:
– Не чіпай їх. Вони переживуть нас усіх.
– Ма так може краще продати, зробити сучасний ремонт. Нащо те барахло?
– Ні! Закрий кімнату на ключ і не смій туди заходити!
І дійсно, згодом мама поставила замок у кімнату. Заходили тільки аби щось взяти необхідне, або ж гостей запросити посидіти. Але я не розуміла цього “фанатизму”.
Після її смерті квартира, де провела дитинство, перестала бути для мене домом.
Мамині меблі перетворилися на тягар, нагадуючи про її жорсткі правила і відсутність свободи. Невже ця дошка дійсно вартувала того поклоніння? Меблі як меблі….
Одного дня вирішила позбутися всього цього і виставила всі меблі на продаж. Буфет, стіл, комод і шафа знайшли своїх нових власників.
Добре пам’ятаю, як сказала покупцю: “Забирайте їх якомога швидше”
Це був своєрідний акт звільнення. Всі ті речі, які так берегла мама, вже не належали мені. Їх місце зайняли спогади про людину, яка любила їх більше, ніж все інше.
Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим почуттям: ❤️, 😠, 😢 чи 😄. Ваша реакція має значення!
