У мене три квартири - у Львові, в Києві і в Рівному. Жодну я не віддаю в оренду квартирантам.
Але останнім часом я стала задумуватися про те, щоби дві продати і купити собі
гарненький будиночок десь на
Прикарпатті. Але тут мама стала руки в боки і сказала, щоб я одну квартиру віддала старшій племінниці, тому що у моєї старшої сестри троє дітей, а я, мовляв, у своїй 35 - пустоцвіт. Дітей не маю, родини теж, тому майна мені стільки не потрібно
У мене три квартири - у Львові, в Києві і в Рівному.
Жодну я не віддаю в оренду квартирантам. У всіх живу, коли приїжджаю в ці місця по роботі.
Але останнім часом я стала задумуватися про те, щоби дві продати і купити собі гарненький будиночок десь на Прикарпатті.
Але тут мама стала руки в боки і сказала, щоб я одну квартиру віддала старшій племінниці, тому що у моєї старшої сестри троє дітей, а я, мовляв, у своїй
35 - пустоцвіт. Дітей не маю, родини теж, тому майна мені стільки не потрібно.
Спершу я відмахнулася. Мама завжди була схильна до драматизації, а я навчилася пропускати повз вуха її емоційні випади. Але цього разу все
виявилося не так просто.
- Олю, ти ж розумієш, що це не просто забаганка? - мама сиділа навпроти мене на кухні, суворо звівши
брови. Я знала цей погляд!
- Це справедливість. У Лесі троє дітей, у них немає своєї квартири. Вони все життя знімають! А ти одна.
Нащо тобі стільки?
Я зробила ковток чаю, щоб не ляпнути чогось
різкого.
- Мамо, а давай по-чесному. Лесині діти - це їхня з чоловіком відповідальність, а не моя. Я свої
квартири не з неба взяла. Я працювала, економила,
ризикувала. вкладаючись в нерухомість.
- І що? Ти тепер багата, а вони бідні? І тобі рідних сестру і племінників не шкода? - голос матері став вищим, напруженішим.
Я не відповідала. Мені не хотілося доводити, що я не багата, що ці квартири - результат важкої праці.
Що я відмовлялася від відпусток, від розваг, від дорогих речей, щоб мати стабільність.
Але мама не відступала.
Через два дні мені зателефонувала сестра.
- Олю, мама каже, ти не хочеш допомогти? - голос
Лесі був стриманий, але я знала її достатньо добре, щоб відчути в ньому роздратування.
- Лесь, це моє майно. Чому я маю його віддавати?
- Ти ж знаєш, як нам важко. Ми ледве зводимо кінці з кінцями. А ти можеш дати племінниці старт у житті, Соломійка ж твоя похресниця, заміж збирається.
- Який старт? У мене ще немає навіть власного будинку, а ви вже ділите моє житло?
- Ти просто егоїстка, - Лесин голос затремтів. -
Думаєш тільки про себе. А ми сімʼя!
- Сімʼя? - я стисла телефон. - А ти мене хоч раз запитала, чи мені важко? Чи мені самій не потрібна
ця квартира?
— Ти ж добре заробляєш, і нащо тобі цілих три???
Я кинула слухавку.
Після цього мама влаштувала мені бойкот. Вона
перестала дзвонити, а коли я сама телефонувала,
розмовляла сухо і холодно. Мене це засмучувало,
було прикро.
Я ніколи не відчувала, що рідні мене підтримують.
Вони завжди бачили в мені «ту, якій легше». Бо я без дітей. Без сімʼї. У всіх очах це автоматично
означало, що я без турбот.
Але ж це неправда! Я сама про себе дбаю. І якщо у мене є житло - то це не подарунок долі, а результат років зусиль. Я просто одного разу поставила собі ціль - вибратися з бідності, придбати нерухомість. І
у мене це вийшло.
Але тепер переді мною стоїть питання. Чи варто псувати взаємини з родиною через квартиру? Чи
поступитися, щоб зберегти мир?
А головне - чи справді вони б зробили для мене те ж саме, якби ситуація була зворотною? Я розгублена і потребую порад і думок збоку.
Фото - авторське.
