Але останнім часом я стала задумуватися про те, щоби дві продати і купити собі

гарненький будиночок десь на

Прикарпатті. Але тут мама стала руки в боки і сказала, щоб я одну квартиру віддала старшій племінниці, тому що у моєї старшої сестри троє дітей, а я, мовляв, у своїй 35 - пустоцвіт. Дітей не маю, родини теж, тому майна мені стільки не потрібно

У мене три квартири - у Львові, в Києві і в Рівному.

Жодну я не віддаю в оренду квартирантам. У всіх живу, коли приїжджаю в ці місця по роботі.

Але останнім часом я стала задумуватися про те, щоби дві продати і купити собі гарненький будиночок десь на Прикарпатті.

Але тут мама стала руки в боки і сказала, щоб я одну квартиру віддала старшій племінниці, тому що у моєї старшої сестри троє дітей, а я, мовляв, у своїй

35 - пустоцвіт. Дітей не маю, родини теж, тому майна мені стільки не потрібно.

Спершу я відмахнулася. Мама завжди була схильна до драматизації, а я навчилася пропускати повз вуха її емоційні випади. Але цього разу все

виявилося не так просто.

- Олю, ти ж розумієш, що це не просто забаганка? - мама сиділа навпроти мене на кухні, суворо звівши

брови. Я знала цей погляд!

- Це справедливість. У Лесі троє дітей, у них немає своєї квартири. Вони все життя знімають! А ти одна.

Нащо тобі стільки?

Я зробила ковток чаю, щоб не ляпнути чогось

різкого.

- Мамо, а давай по-чесному. Лесині діти - це їхня з чоловіком відповідальність, а не моя. Я свої

квартири не з неба взяла. Я працювала, економила,

ризикувала. вкладаючись в нерухомість.

- І що? Ти тепер багата, а вони бідні? І тобі рідних сестру і племінників не шкода? - голос матері став вищим, напруженішим.

Я не відповідала. Мені не хотілося доводити, що я не багата, що ці квартири - результат важкої праці.

Що я відмовлялася від відпусток, від розваг, від дорогих речей, щоб мати стабільність.

Але мама не відступала.

Через два дні мені зателефонувала сестра.

- Олю, мама каже, ти не хочеш допомогти? - голос

Лесі був стриманий, але я знала її достатньо добре, щоб відчути в ньому роздратування.

• Лесь, це моє майно. Чому я маю його віддавати?
• Ти ж знаєш, як нам важко. Ми ледве зводимо кінці з кінцями. А ти можеш дати племінниці старт у житті, Соломійка ж твоя похресниця, заміж збирається.
• Який старт? У мене ще немає навіть власного будинку, а ви вже ділите моє житло?

  - Ти просто егоїстка, - Лесин голос затремтів. -

  Думаєш тільки про себе. А ми сімʼя!

  - Сімʼя? - я стисла телефон. - А ти мене хоч раз запитала, чи мені важко? Чи мені самій не потрібна

  ця квартира?

  — Ти ж добре заробляєш, і нащо тобі цілих три???

  Я кинула слухавку.

  Після цього мама влаштувала мені бойкот. Вона

  перестала дзвонити, а коли я сама телефонувала,

  розмовляла сухо і холодно. Мене це засмучувало,

  було прикро.

  Я ніколи не відчувала, що рідні мене підтримують.

  Вони завжди бачили в мені «ту, якій легше». Бо я без дітей. Без сімʼї. У всіх очах це автоматично

  означало, що я без турбот.

  Але ж це неправда! Я сама про себе дбаю. І якщо у мене є житло - то це не подарунок долі, а результат років зусиль. Я просто одного разу поставила собі ціль - вибратися з бідності, придбати нерухомість. І

  у мене це вийшло.

  Але тепер переді мною стоїть питання. Чи варто псувати взаємини з родиною через квартиру? Чи

  поступитися, щоб зберегти мир?

  А головне - чи справді вони б зробили для мене те ж саме, якби ситуація була зворотною? Я розгублена і потребую порад і думок збоку.

  Фото - авторське.