У нашому селі кілька місяців тому оселилася багатодітна родина переселенців. І всі їм щось несуть, а я не допомагаю. Сусіди і староста кажуть, що ми з дружиною не праві
Так і я дванадцять років жив в Ізраїлі, будував
там висотки, аби довести до ладу свою
господу, оплатити навчання дітей. Все
вдалося, але було вкрай важко. Зараз маю
землю, на якій ми з дружиною встановили теплиці та вирощуємо на продаж городину.
Щодня прокидаємося вдосвіта і до роботи, аж до пізньої ночі. Так вже ми звикли.
І от кілька місяців тому до нас приїхала велика багатодітна родина зі сходу. Восьмеро дітей і їхні батьки - Анатолій і Надія. Сільський староста відразу виділив покинутий будинок для них.
Колись там самотня баба Штефа жила. Усі односельці зібралися і кілька днів робили в хаті ремонт. Згодом їм навіть санвузол
вдалося облаштувати.
Аби допомагати цій сімʼї навіть групу створили в
Вайбері. Там вирішували, хто й що несе. Одні допомагали дитячим одягом, інші - засобами гігієни. Далі навіть чергування встановили - хто коли їжу їм несе.
А ті задоволені. Анатолій за місяць таке пузо на чужих харчах наїв, ще й горілки встигає
попити. Вони ще ж грошову допомогу
отримують. А Надія особливо не переробляється. Дітей не доглядає, вони самі по собі. Навіть кілька грядок не скопала.
Споглядаючи усю цю картину я твердо вирішив - не дам нічого. Як важко ми з дружиною працюємо, аби жити нормально і забезпечувати дітей. А цим ледацюгам все з неба подає!
Та нашим друзям і старості дуже не сподобалося це рішення. Кажуть, що ми не патріоти, і нічого не розуміємо. Адже бідні люди все втратили.
Та вони, мабуть, нічого не мали. Бо звикли жити й не працювати. Дітей народжували й на допомогу
виживали.
Нещодавно староста прийшов до мене й заявив:
- Федір, так не можна. У вас повно городини - виділи помідорів та огірків, може Надя закрутить
на зиму.
- Еге ж. А нащо це їй? Ви ж вже готові закрутки дасте? Вона, мабуть, і не вміє.
- Та май совість. Ніхто ж не знає, що завтра на нас чекає.
- Хто працює - той всюди виживе. Скажи Анатолію, що може завтра прийти й допомогти мені з будівництвом сховища для овочів. За це я йому городини дам.
І що ви думаєте? Ніхто не прийшов ні завтра, ні післязавтра. А найбільше прикро, що такі, як ці переселенці, є в кожному селі. Вони наживаються на наших людях і вважають, що це нормально.
Чи не так? Згодні зі мною?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
