Все буде Україна

до нас. Він з Донеччини, там нема, як жити!

Я не знала, що й казати. Звісно, в мене квартира гарна, трикімнатна. Я десять років в Італії гарувала, аби її купити та все всередині зробити.

Планувала дочці окреме житло взяти, та ще на нього не заробила. Врешті Злата мене вмовила.

Разом вони закінчили навчання і переїхали до нас на Франківщину.

^ мала, то нехай живуть собі, як їм разом добре. Весілля зіграти вони згодом планували. Та тоді почалась війна, і мого майбутнього зятя мобілізували. Дочці дуже важко було. А тоді якось вона мені подзвонила:

— Мамо, тут така ситуація. Треба батьків Олега прихистити, хоч на місяць, далі вони собі щось

знайдуть.

- Ну, як треба, то нехай. Лиш не на довго. Бо я

сама в своїй квартирі ще не жила, ремонтами не

насолодилась. Не хочу, щоб попсували.

Коли мої майбутні свати приїхали донька почала дзвонити й гроші просити. Казала все, що їм допомогти треба, бо нічого не мають. Звісно, я висилала євро. Далі думала, що нарешті знайдуть якесь житло, та вони зовсім не поспішали. А коли я питала доньку, вона лиш

виправдовувалась:

Мамо, ну як я їх вижену? Це ж батьки Олега!

Згодом донька сказала, що хоче все ж

розписатися зі своїм хлопцем, він вже й відпустку взяв заради цього. Ми вирішили скромну вечірку зробити і звісно, я придбала квитки додому. Як

таке пропустити.

І ось нарешті приїхала. Увійшла у свою улюблену квартиру - і не впізнала її. Усі стіни заляпані,

довкола безлад. Вийшла до мене майбутня

сваха. Така огрядна пані в халаті. І заговорила російською.

— Які люди! Ну, нарешті! Гоша, неси пляшку!

Далі вибігла донька, обійняла мене. А тоді відразу почала на стіл накривати. Сват горілку десь найшов і за пів години майже повністю її

випив.

- Ну, що, багато грошей заробили? На весілля

вистачить? - раптом спитала сваха.

• Як складемось, то зіграємо гарне свято.
• Як це складемось? Ми ж грошей не маємо!
• То позичте десь!
• Хто ж нам дасть?

• Открыть

  — А як ви вирішили сина одружувати без

  грошей?

  Вони мовчали й здивовано дивились. Донька

  штурхала мене під столом ногою.

  - Добре, пропоную так, весілля зробимо скромне, після війни вже гуляти будемо. А ви так надалі жити не можете. Поїдете зі мною до Італії, там роботу знайдете і зможете також дітям

  допомагати.

  — Нікуди я не поїду! - раптом закричав майбутній

  сват.

• Але й тут ви не залишитесь!
• Ось так ви до переселенців? Правду про западенців кажуть. Самі тут жирують, а до біди інших їм байдуже.

• Вони щось там сварилися, казали,

• ^

  яка плакати почала, мене звинувачувати. А я

  б сама того весілля не дуже хотіла, але що

  робити. Чого я маю важко працювати й

  утримувати усіх родичів зятя? Порадьте, що мені робити? Вижену їх - донька образиться.

  Залишу все, як є - дозволю й далі всіх нас

  використовувати?