🧶 Ветеран із ампутованою рукою вже понад рік плете маскувальні сітки для фронту
“Пішов у ТЦК і кажу: треба вже щось зі мною робити.”
Коли він втратив руку, здавалося, що життя зупинилося.
Та минуло кілька місяців — і чоловік сам прийшов у військкомат.
Сказав просто: “Мені треба бути корисним. Я мушу щось робити для своїх.”
Його звати Олександр, йому трохи за сорок. Колись він воював — а тепер, із протезом замість правої руки, воює по-своєму.
У майстерні волонтерського центру він щодня сидить за сіткою.
Тихо, без жалю до себе, зав’язує вузлик за вузликом — і кожен рух цієї однієї руки звучить, як слово “пам’ятаю”.
Каже: “Лівою вчуся все робити спочатку — інакше ніяк. Сітки — це теж фронт. Хлопці бачать крізь неї небо й виживають. Значить, я роблю правильно.”
Поруч із ним — десятки інших людей: жінки, пенсіонери, навіть діти. Але саме він став душею цієї кімнати.
Коли хтось втомлюється, він жартує. Коли важко — мовчки плете далі.
У його погляді немає жалю. Є лише спокійна впевненість, що робить потрібну справу.
“Поки руки в мене є — навіть одна — я буду робити це. Бо це мій спосіб служити,” — каже ветеран.
💭 Чи вміємо ми цінувати тих, хто не чекає аплодисментів, а просто діє?
І чи пам’ятаємо, що перемога складається не лише з боїв, а й із таких рук, що плетуть її вузол за вузлом?
Поділіться цією історією, щоб вона жила в серцях.
📌 Джерело: Факти