«... і що б не сталось пам'ятайте — Все буде Україна» ©

Все буде Україна

Вісім років квартиру здаю жінці з малою дитиною, і жодного разу ще не підвищувала плату за проживання. Вже і цін таких немає давно, все вдвічі стало дорожче. Житла в оренду за таку плату в нашому міст

Вісім років квартиру здаю жінці з малою дитиною, і жодного разу ще не підвищувала плату за проживання. Вже і цін таких немає давно, все вдвічі стало дорожче. Житла в оренду за таку плату в нашому місті не знайти. А у мене все-таки окрема квартира, чиста, світла, в хорошому районі, метро поруч. Чоловік постійно каже, що нам жити важко, треба більше грошей за оренду брати. А я помовчу трішки, а потім говорю йому, я з цієї людини й копійки зайвої брати не буду, вона не зможе повернутися в село

– Хочу сказати, що бізнес-леді з мене, звичайно, ніяка взагалі! – зітхає моя знайома, Світлана. – Вісім років квартиру здаю жінці з
малою дитиною, і жодного разу ще не підвищувала плату за проживання. Вже і цін таких немає давно, все вдвічі стало дорожче. Житла
в оренду за таку плату в нашому місті не знайти. А у мене все-таки окрема квартира, чиста, світла, в хорошому районі, метро поруч з
нею. Ну от скажи, що я за нерозумна така людина?
– А чому не підвищуєш ціну? Просто скажи, мовляв, з першого числа проживання буде коштувати стільки, як усі люди так роблять.
Відразу різко не треба, а по трішки, щоб не відчулося аж надто. У тебе зараз і привід хороший – син на платне відділення поступив,
гроші потрібні для нього великі. Буде обурюватися – нехай шукає житло дешевше. Все одно не знайде. Ти і так довго шкодувала свою
квартирантку, не підвищувала плату їй жодного разу. Вона теж повинна розуміти, що тобі гроші з неба не падають.
– Та знаю я все. Але ось шкода мені її все одно, розумієш. Живе з хліба на квас, дитину одна ростить, няню оплачує. Ми тут
зустрічалися з нею взимку, там листи прийшли на адресу квартири, мені треба було забрати того дня. Мороз, а вона мало не в кедах на
гумовій підошві бідна вибігла до мене. Курточка та тоненька, сто років її носить вже, скільки пам’ятаю її, то вона в ній, по-моєму, в ній і заселялася в квартиру до мене. Людина нічого собі не купує роками, тільки дитині. Дитина, правда, у неї одягнено нормально, вчиться
в п’ятому класі зараз, все у нього є.
– Слухай, ну пуховик собі в наш час можна купити дуже недорого, ціна питання пара тисяч гривень, не думаю, що це велика розкіш
зараз. І чоботи теж. Не фірмові, не самі модні, але цілком добротні, щоб в кедах не ходити по снігу. Невже і таких грошей у людини немає?
– У тому й справа, що ні. Хоча працює вона дуже важко. Вдень в якійсь конторі менеджером, та ще підлоги миє вечорами. При цьому
ніде не бувають, нічого особливо не бачать. Делікатесів ніяких не їдять, літо сидять в квартирі, нікуди не їздять на відпочинок. На тому
ж морі не були жодного разу. Гуляють в парках і скверах. Так у неї і немає особливо сил гуляти і розважатися після важкої роботи, мені здається. Виспатися б.
– Та вже, ну і життя. А вона що, сирота зовсім? У неї є ще родина якась? Допомогти нікому, так? Батьки у неї є, далеко вони?
– Вона прописана десь в маленькому селі. Назва мені нічого не сказала, я на карті подивилася, з цікавості. Рідні всі там – мати з
батьком, сестра з чоловіком. Причому родичі, здається, досить успішні, живуть непогано, наче. Чоловік сестри непогано влаштований.
А моя квартирантка Марина років 15 тому виїхала з малої батьківщини підкорювати столицю. Та тільки щось не виходить у неї нічого.
Крім дитини, нічого, вважай, що не нажила.
– Ну так і сенс жити в столиці тоді? Може, треба їй забирати дитину і повертатися в рідне село до родини? Тим більше, там батьки,
родичі. Дах над головою дадуть, дивись, допоможуть і на роботу влаштуватися. За квартиру платити не буде, няньку наймати теж – ось
уже економія неймовірна. Навіть з невеликою зарплатою можна буде вже жити краще і не мерзнути, як вона тут.
– Ось я Марині те ж саме говорю. Але вона й слухати не хоче. Каже, не хочу ось так з проблемами та дитям повертатися, щоб всі люди в
селі зловтішалися. Судячи з усього, в юності була вона дівчинка-зірка, їхала в столицю, ніс задерши. А тепер найскромніші з колишніх
подруг і однокласників, хто там залишився, влаштовані більш добре. Працюють, будинки свої мають, машини. В відпустки їздять, за
кордоном побували багато.
– А їй-то що до них?
– Ну як що. Це ж тобі не столиця. Село маленьке, всі один одного знають. Вже через тиждень будуть пліткувати, що у сусідів, мовляв,
дочка з столиці повернулася з дитям, ні кола ні двора, речей на одну валізу. Будуть дивитися, жаліти, розпитувати, а самі радіти в душі.
От шкода мені цю дитину, як свою власну шкода. Не можу з неї більше грошей брати. Хоча самій зараз дуже важко, гроші мені б дуже
згодилися. Чоловік не розуміє мене, постійно сперечаємося, бо він хоче підвищити плату. А я стаю на її сторону. Чи може чоловік правий?
 Ukrainians.Today 
Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Все буде Україна