«... і що б не сталось пам'ятайте — Все буде Україна» ©

Все буде Україна

Вже 4 роки я не спілкуюся з своєю мамою. Непорозуміння виникло в самий день мого весілля. Після того, як ми розписалися і взяли шлюб в церкві, брати чоловіка запропонували нам поїхати на машині по око

Вже 4 роки я не спілкуюся з своєю мамою. Непорозуміння виникло в самий день мого весілля. Після того, як ми розписалися і взяли шлюб в церкві, брати чоловіка запропонували нам поїхати на машині по околицях і зробити весільні фотографії. Ми поїхали, а мама залишилася з родичами чоловіка і щось між ними пішло не так, а я вийшла винуватою

Історія, через яку ми не спілкуємося з мамою, трапилася у мене на весіллі. Я і досі переконана, що я ні в чому не винна. Але мама
вважає інакше. Прикро, бо через це непорозуміння ми не спілкуємося вже 4 роки.
З Миколою ми познайомилися в моєму рідному місті, де він працював. Весілля ж вирішили гуляти в його рідному селі. У мене родичів
практично немає, друзів теж. У чоловіка ж багато родичів. І їх всіх він хотів неодмінно бачити на нашому весіллі. Тому, власне, ми і
вирішили святкувати весілля там.
Але, як виявилося, це була не дуже вдала ідея. По-перше, я нікого там не знала. Величезна кількість гостей, а я ледь знаю в обличчя
маму чоловіка, братів і сестру. Мені буквально ні з ким було і словом перекинутися. По-друге, мені було складно підготуватися до
весілля в умовах чужого будинку. Багато що пішло не так, як треба.
Плюс був у тому, що мені не треба було самій напружуватися з організацією торжества. Все організувала мама чоловіка і його близькі
родички. Ми тільки заплатили за продукти і за допомогу цим самим родичкам.
У підсумку на весілля ми приїхали в такому складі: я, чоловік, моя мама, моя знайома, яку я попросила бути моєю дружкою, і її
хлопець. Мою маму розмістили в сусідньому будинку у однієї з родичок чоловіка, бо не вистачало місця. Нас з чоловіком помістили в
будинку його матері.
Непорозуміння з моєю мамою виникло в самий день весілля. Після того, як ми розписалися і взяли шлюб в церкві, брати чоловіка
запропонували нам поїхати на машині по околицях і зробити весільні фотографії. Місця там просто ідеальні для фотосесії – гори, ліси.
Фотографії в результаті вийшли дуже красиві.

Коли ми повернулися до початку застілля, на мене чекав неприємний сюрприз. Мами моєї ніде не було. Я вирішила, що вона, напевно,
пішла, відпочити або привести себе в порядок в той будинок, де її розмістили ночувати. Подзвонила їй на мобільний. Мама дійсно була
в тому будинку і зажадала, щоб я негайно прийшла до неї.
Виявляється, з маминої точки зору я мало не зрадила її, кинула одну з чужими людьми, з якими їй нема про що говорити. Ще й в чужій
хаті. Мамі не вдалося знайти спільну мову з ріднею чоловіка. Родичі їй дуже не сподобалися.
Вся рідня чоловіка – прості, сільські люди. Коло інтересів у них обмежується городом, худобою, застіллям і хворобами. З моєю мамою
ніхто з них особливо не прагнув спілкуватися – не було нічого спільного, бачили її вперше. Моя мама – людина сором’язлива, вона
чекала, щоб її залучали до бесіди, виявляли якусь гостинність. А її, по суті, проігнорували.
Вона покрутилася біля тих жінок на кухні, спробувала допомогти їм готувати, у неї нічого не вийшло. Їй здалося, що вона виглядає
безглуздо, що над нею сміються. І вона пішла з кухні.
А йти їй було нікуди, і говорити ні з ким. Вона почала шукати мене, а я поїхала, не попередивши її. Хтось сказав, що ми з чоловіком
поїхали на фотосесію. І мама образилася, що я не взяла її з собою і навіть не попередила, що їду.
Вона пішла в той будинок. Сиділа там, спілкувалася трошки з господинею, намагалася телефонувати подрузі в наше місто. В
результаті мама влаштувала мені сцену, вона звинувачувала мене, що я безсердечна і швидко проміняла її на інших родичів. Я не
знала, як її заспокоїти. Вибачалася.
Мене саму не попереджували, що ми зараз поїдемо. Просто так сталося. Мені здавалося, що мамі цілком комфортно на кухні в
компанії рідні чоловіка. Я з тим же успіхом могла весь цей час стирчати десь на задньому дворі, і, якщо б все було добре, мама про
мене б і не згадала.
Я сама відчувала себе не в своїй тарілці. Я нервувала, не знала, як себе вести з усією цією купою чужих людей. Як-не-як, це було моє
весілля і я повинна була, перш за все, думати про себе, свій зовнішній вигляд, про чоловіка, а не про маму.
Тоді, в той день, я ледь змогла якось заспокоїти маму. Я зробила висновок, що, крім мене, в усьому винні моя свекруха і родички
чоловіка. Тому що вони не прийняли мою маму в компанію і не допомогли їй відчути себе бажаною гостею.
Так і пройшло весілля. З мамою ми не помирилися, вона досі ображається і каже мені, що я поступила з нею в той день дуже погано.
Я хотіла б почути думку з боку, чи справді я поступила настільки погано. Спочатку я була переконана, що я дійсно сильно винна. Але
потім подумала, а як би я сама поступила на маминому місці?
І я прийшла до висновку, що я б віднеслася з розумінням, що моїй доньці один раз в житті не до мене. Що у неї сьогодні весілля і на
першому місці повинен бути чоловік. Я б пішла від компанії не дуже гостинних родичок, зробивши висновок, що це ж село, що з них
взяти. Я б посиділа з телефоном десь в саду.
Можливо, подзвонила б своїм подругам і поспілкувалася, поки є вільний час. Я розуміла б, що дочка доросла і не зобов’язана про
кожен свій крок звітувати переді мною. Якби навіть я хотіла бути на тій фотосесії, я б просто висловила дочки докір наодинці, але ні в
якому разі не стала б влаштовувати їй розборки при зятю і його рідні, щоб не ганьбити дочку.
І ось після таких думок я прийшла до висновку, що, можливо, я не так вже й винна. Тут як подивитися.
Фото ілюстративне – cdod-raduga.

Джерело

Все буде Україна