З моїми батьками кожне свято в радість проводити. А от свекри лиш сидять та чекають, коли ми привеземо продукти, стіл накриємо та ще й подарунки купимо!
Ми познайомились ще коли були молодими, і відразу зрозуміли – то любов на все життя.
Але розуміли, що у Чорткові (моє містечко) нема хорошої роботи чи якоїсь блискучої кар’єри. Ми хотіли жити у більшому місті-мегаполісі, а тоді якраз Андрію запропонували гарну роботу на заводі у Львові. Тому ми зібрали деякі речі та переїхати.
Спершу тіснилися на невеличкій орендованій квартирі, але потім зрозуміли, що хочемо мати власне житло. Правда, ціни на квартири в такому місці були космічні. На щастя, мої батьки дуже допомогли – подарували аж 10 тисяч доларів на покупку. Вони завжди були поряд, підтримували, знали, що для нас важливо. Мій тато навіть допоміг нам знайти хорошу квартиру, а мама радила, які меблі та техніку краще обрати
Так ми стали власниками квартири, і це був великий крок вперед. Згодом я народила донечку, а коли Соломійці виповнилося 2 рочки – віддала маленьку в садочок та пішла працювати.
А от свекри…. Ну не знаю, таке враження, наче вони від світу відірвані. Ніколи нічого не пропонували. От люди живуть у селі, мають велику господарку. А нам ніколи ні молока чи сметани чи навіть 10 яєчок не передавали! Мене така скупість просто дратувала. А свекруха лиш відповіла “у вас є багато супермаркетів, там і купуйте”.
До Різдва ми активно готувалися, бо це велике церковне свято. І ось настав момент святкування, і ми поїхали до моїх батьків у ЧортківТам завжди є той самий святковий настрій, атмосфера тепла та затишку. Мама накрила стіл, приготувала найсмачніші у світі пампухи, і ми всі разом розпакували подарунки. Батьки подарували нашій Зорянці рюкзак, канцтовари для школи та спортивну форму для фізкультури. Ну і звісно, багато печива, цукерок, шоколадок, льодяників.
Ці подарунки завжди з любов’ю, і видно, що вони знають, що дійсно потрібно.
Але ось що мене дуже обурює, так це ставлення до нас з боку батьків Андрія. Якби я могла описати це одним словом, це була б “пофігізм”. Батьки Андрія завжди чекають, що ми їх виручимо.
Минулого разу вони попросили допомогти купити нову пральну машину. Вони наче не розуміють, що ми теж маємо свої плани і потреби. На новосілля вони принесли нам тільки набір вікон та ложок. Ніяких великих подарунків, а замість того, щоб нам допомогти, ще й чекають, що ми їх підстрахуємо.
До того ж, свекруха нічого не готує, а просто чекає, коли я приїду і все зроблю. Добре, що вдається трішки схитрувати – купую в Сільпо готову кутю та пампухи, типу вдома заздалегідь приготувала.
Їй не цікаво, як ми святкуємо, бо в їхньому домі немає того самого тепла, яке є у моїх батьків. І це дуже боляче. Єдине, що хіба цікавить свекрів – чи можемо дати (не позичити, а саме віддати) пару тисяч на щось для хати.
У них свято просто “проходить”, а в нас справжня атмосфера радості.
Я ж часто замислююся, чи варто нам взагалі їхати до свекрів. Можливо, краще буде сказати, що ми хворі, і залишитися вдома. Відстань між Чортковом і Угринем не велика, але настрій у свекрів зовсім не такий святковий та затишний.
– Може, просто скажемо, що хворі, і залишилося вдома?
– Ти серйозно? Як вони на це відреагують?
– Але ж теж знаєш, як ми будемо “святкувати” Різдво у них.
– Я знаю… Але вони ж мої батьки!
– Але це не означає, що вони завжди правильно роблять, я просто не можу більше це терпіти. Хочу нормально відпочити. А не діставати гроші та туди-сюди бігати, твоїй матері на кухні прислуговувати!
Андрій важко зітхнув, і я розумію, що він теж починає бачити цю несправедливість, хоча все ще не хоче образити своїх рідних. Тим паче, вчора телефонувала свекруха і натякнула, що до хати треба купити зимові ковдри.
І це мене турбувало найбільше. Чи справді можна з’єднати дві сім’ї, коли одна дає без умов, а інша – лише бере?
💕 Інколи життя ставить нас перед важкими виборами...
