Замість того, щоб запросити мене з дороги в дім, свекруха відправила мене в магазинчик – сплатити її борг. Я дістала гаманець і віддала продавчині гроші.
Моя свекруха живе в селі, в двох годинах їзди від міста. Останнім часом вона щось погано стала себе почувати, то ж мій чоловік щотижня на вихідних їде до неї. Але цього разу чоловік з сином захворіли, тому почесний обов’язок з’їздити до свекрухи в село передався мені.
– Не забудь: цукор, макарони хороші, сірники, мило. Рушник мама просила, великий. Ще там в магазинчик зайди, який на в’їзді який, мама там бере продукти в борг до пенсії, – наставляв мене чоловік хрипким голосом.
На закупівлю повного списку у мене пішло більше двох тисяч: мило, заморожені овочеві суміші, сирокопчена ковбаса, шампунь, сир, м’ясо на їжу і на фарш. Нехай свекруха і живе в селі, свого господарства у неї немає, тільки невеличкий город. Раніше були кури та качки, але вже років чотири вона каже, що здоров’я не дозволяє.
Ще мені належало передати свекрусі п’ятсот гривень на дрібні витрати і заплатити за бензин її сусідові, який возить мою свекруха в аптеку, розташовану в невеликому місті в п’ятнадцяти кілометрах від села. Оскільки я не була впевнена, коли наступний раз хтось поїде до мами чоловіка, то ж план я намагалася виконати в повному обсязі.
Мирослава Вікторівна перебралась в це село, коли ми з чоловіком тільки-тільки подали заяву в РАЦС. Її квартира в місті була офіційно передана в користування молодшому братові мого чоловіка, а рідня його дружини надала будиночок з ділянкою, в якому і живе Мирослава Вікторівна.
Степан, молодший брат чоловіка, як тільки отримав мамину квартиру, так відразу про неї забув. Навіть слухавку не завжди від неї бере. Наскільки я знаю, він часто сидить без роботи, а в нього вже двоє маленьких дітей.
Спочатку свекруха там працювала, на молочному комбінаті в містечку неподалік. А як вийшла на пенсію, то почала дзвонити моєму чоловікові і скаржитися на брак грошей. Чоловік вирішив їй привозити продукти. Олег, на відміну від свого брата, добре заробляє, тому він вирішив, що поки брат не стане на ноги, він сам буде забезпечувати їхню маму.
Виїхала я з самого ранку. Мирослава Вікторівна з незадоволеним виразом обличчя відкрила мені хвіртку і запитала:
– Де мій син? Чому ти приїхала?
Я розповіла їй про хворобу, тягнучи пакети з їжею і усім, що я для неї купила.
Замість того, щоб запросити мене з дороги в дім, свекруха відправила мене в магазинчик – сплатити її борг.
У магазинчику на мене чекав сюрприз: рахунок на майже дві тисячі гривень. Я вже дістала гаманець і віддала продавчині гроші. Вже виходячи з магазину я почула, як жіночки в магазині обговорювали мою свекруху: мовляв, вона робить різницю між дітьми – тягне з старшого сина і все віддає молодшому.
Виявляється, Мирослава Вікторівна віддає молодшому синові і продукти, які ми їй привозимо, і гроші. А цього року вона відкладала з пенсії і оплатила йому з дітьми путівку на море.
Я сіла в машину і поїхала додому. По дорозі у мене був час все обдумати: я не могла зрозуміти, чому ми з чоловіком маємо допомагати не лише його матері, але і його брату. Він молодий, здоровий чоловік, якому, до того ж, квартиру віддали. Більше ні копійки їй не дам! – вирішила я.
Коли я все розповіла чоловікові, він спочатку не повірив мені. Але коли зателефонував братові, той і справді був на морі. Тепер ми вирішили, що перестаємо певний час допомагати свекрусі, нехай брат сам трохи подумає, звідки брати гроші.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
