⚡ «Жити так, щоб рухатись між туалетом і кухнею — нецікаво»: 15 років у лісі — історія Василя та Валентини Шуригів

Василь та Валентина Шуриги колись вирішили: замість міста — ліс. Вони покинули Київ, переїхали до гущі Чернігівщини й 15 років тому почали будувати життя наодинці з природою. 

Спершу це було лише експериментом: тимчасовий будиночок, колодязь, частина обжитків — але не зимували. З 2014 року Валентина остаточно переїхала до лісу, і вони стали жити там постійно. 

Василь за освітою інженер-радіофізик, колись працював у науці. Каже, що якийсь час відчував: «жити тільки між туалетом та кухнею» — це не життя. Він хотів більше — бути ближче до природи, споживати менше ресурсів, жити осмислено. 

У них немає підведеної електрики з мережі. Вони живлять усе на сонячних панелях, іноді використовують генератор, коли тривалі хмарні дні. 

Для харчування мають городину, посадили вулики, самостійно меле зерно, пектуть хліб. Землю обробляють без хімії, завдяки мульчуванню — захищають ґрунт, зберігають вологу. 

Їхній дім — з екологічних матеріалів: стіни з житньої соломи, глиняна штукатурка, «тепла підлога» і піч, що обігріває знизу. 

Подружжя каже: вони не втекли з суспільства — навпаки, знайшли свій простір. Ліс не лякав їх, навпаки — заспокоював. Валентина зізнається: на початку вагалася, але притаманність до природи і рішення Василя поступово змінили її точку зору. 

Ця історія — не про відсторонення чи ескапізм. Це про те, що люди можуть змінювати своє середовище, обирати інший темп життя, не бути залежними від міської інфраструктури. І навіть коли «рухаєшся лише між туалетом і кухнею» — це має бути сенс, а не рамка.

💬 Як Ви думаєте, чи може такий спосіб життя бути прикладом для тих, хто втомився від міста?

💬 Що потрібно, щоб держава чи громади підтримували людей, які обирають екологічно просте життя у “невидимих” місцях — не забезпечуючи виключно матеріально, а і життєвим простором?

📌 Джерело: Суспільне Чернігів