Романові, на секундочку, вже 40 є, невістці Світлані 38. Я сама заробила їм на квартиру, на машину та ще й онуків годувала. Щомісяця пересилала гроші на картку та ще й збирала сумку з продуктами до України.
Загалом, на заробітках я вже добрих років 15 точно. Вже настільки призвичаїлася у Римі, вивчила бездоганно мову, знайшла тут багато подруг, до речі, українок. Є навіть одна знайома з моєї області.
Однак, розумію, що скоро треба повертатися додому. Адже я не молода, сили з кожним роком покидають. Та і здоров’я вже далеко не те, яким було, коли я сюди лиш приїхала. Вже ноги крутить, спина ниє щовечора, навіть не можу спокійно заснути.
Тільки з чим я повернуся додому? Як я себе на старості років прогодую? Адже всі зароблені гроші віддавала синові. Ну маю я квартиру та невеличку дачу, однак, там треба зробити капітальний ремонт. Зараз що меблі, що робота майстрів дуже дорога. Ну добре, дачу я ще можу продати, бо не хочу туди-сюди кататися. Але все одно треба мати якусь заначку на “чорний день”.
Думаю, що ще рік-другий в Римі попрацюю та буду повертатися додому. Бо, якщо чесно, закордоном добре, але в Україні найкраще. Це ж моя Батьківщина, рідна серцю земля. Бо не хочу до скону працювати в Італії.
Але, очевидно, що мого Романа та Світлану такі плани геть не влаштовують. От почали телефонувати мені у Скайп. І вже такі безглузді відмовки вигадали – навіть онука приплели, уявляєте?
– Мамо, Саша ж цього року вступає до університету. Ти що, не знаєш, яке в нас навчання дороге? Та і я сумніваюся, що цей обовтус пройде на стипендію.
– І що ти від мене хочеш?
– Як чого? Допоможи онукові. То ж його майбутнє. Ким він буде без диплома?!
– Так нехай краще вчиться, а не на гроші бабусі розраховує. Чи він думає, що мені в Італії так легко живеться?
– Хіба тобі так важко бодай 4 роки попрацювати ще в Римі? Ми з жінкою мало заробляємо, аби синові оплатити університет. А ще оренду квартири, бо Саша в гуртожитку не хоче жити. Ми ж не чужі людИ
– Знаєш, Романе, хай твоя Світлана їде сюди на заробітки, мене замінить.
– Світлана мови толком не знає, їй там буде важко. А ти вже от вже стільки років там працюєш, могла б…
Син продовжував мене переконувати, що варто залишитися ще в Італії на декілька років. А потім що буде? Мене в труні додому привезуть? Найбільше мене дивує поведінка Світлани, яка всіляко підтримує сторону Романа. Раз тобі так потрібні гроші – то будь ласкава зібрати валізи та приїхати самій на заробітки.
Я і так стільки років гарую, світу білого не бачу. А їм все мало і мало, не можуть ніяк насититися моїми євриками. То тепер ще й за онука повинна думати.
От не знаю, як далі бути. І хочу додому повернутися, але от щось всередині говорить “стоп”. Адже якщо не я допоможу, то хто? Онук ж дійсно може через мене без освіти залишитися…