Все буде Україна

Помилувавшись пирогами, Антоніна прикрила їх чистим розшитим рушником – довше не охолонуть. Глянула на годинник – чверть на десяту, скоро син повинен з’явитися. Він завжди приїжджає з міста, де вчиться в технікумі, ввечері, близько десяти. Тепер, коли у Антоніни все готово, вона сідає біля віконця і щохвилини поглядає на вулицю. Дивиться, чи не їде машина. І мимоволі згадує при цьому, коли і як з’явився у неї Славік і дякує долі за те, що є їй на старість років кого чекати.

Не дарма кажуть, що любов сліпа. Все одно що стихія або біда яка нагряне – хочеш не хочеш, а приймай. А ось вона, Тоня-тихоня – закохалася в Альошку, першого красеня в окрузі. Цей всім взяв – високий, красивий, волосся чорне, як смоляне, а очі … Підчепить ненавмисним поглядом дівку – у тій аж ноги слабшають і всередині якось холодно стає. І ось в такого хлопця закохалася вона, Тоня-тихоня. А сама-то, господи, подивитися нема на що. Худуща, оката, веснянок на обличчі цілий рій, руки – як граблі. Їй і думати-то б про нього грішно. Так вона, власне, нічого й не думала – просто видивлялася на нього і все.

Як заздрила вона дівчатам, до яких підходив Олексій. А він, знаючи собі ціну, з ними не дуже-то церемонився. Йому нічого не коштувало підійти до будь-якої прямо на вулиці і в обійми затиснути. Ті, правда, виривалися з його чіпких рук, робили перелякане обличчя і, озираючись на всі боки, били його по плечах і спині своїми кулачками: «Льошка, дурень, відпусти! Чого пристав? Ось ненормальний …»

Але кричали і виривалися про людське око – так вже покладено в цих випадках дівкам. Самі потім розповідали цілий день про те, як підійшов на вулиці або біля клубу Льошка і яка розмова відбулася. Звичайно, і додадуть трохи, не без цього.

До Антоніни він не підходив, і розповідати їй не було про що. Весь час доводилося слухати інших. Потім Олексій одружився з Оксаною, розмови і пристрасті навколо нього поступово вщухли, тим більше що вибрав він собі в дружини найкрасивішу, і навіть ображені і обійдені змушені були погодитися, що той не схибив.

Пам’ятається, в той день, коли гуляли їх весілля, Антоніна лежала в сінях на ліжку і ревіла. Вона і сама толком не могла б пояснити свого стану. Справді, з чого це вона, ніби він обіцяв з нею одружитися та обдурив? Швидше за все, говорила в ній жалість до себе. А життя йшло своєю чергою. Олексій жив з молодою дружиною-красунею, а вона, Антоніна, з матір’ю-старенькою.

Жалісливі жінки, які, як відомо, не можуть спокійно дивитися на незаміжніх та неодружених, жаліли її, охоче давали їй поради: – Що ти одна будеш вік вікувати. Чи мислимо молодий бабі одній нудитися?

Тоня-тихоня мовчала, тільки зелені свої очі на сонечко мружила. Покусує травинку – не суперечить. Відступляться від неї баби, зітхнуть. Через тиждень-другий знову, дивись, за неї візьмуться: – Жениха не підхопиш, хоч дитини б завела. Удвох-то воно все веселіше.

Та знай собі мовчить. Чи то погоджується, то чи ні – не зрозумієш. – Ти бери приклад з мене, – наставляла її метка Зінаїда.- Я от з другим живу, а скоро і його, п’яницю, вижену, за третього вискочу. А чого губитися? Поки молоді – треба користуватися … Вона плескала Антоніну нижче спини, з вереском сміялася, але в цьому навмисному її сміху чулася туга за справжнім коханням.

Тоня теж посміхалася, а приходила додому, падала на ліжко і плакала – довго, гірко, невтішно. Було і прикро, і шкода себе, таку нескладну, незручну, нещасливу. Так жила вона рік, другий, третій. Поховала матір, залишилася зовсім одна. Спочатку хотіла кудись поїхати, нині з села модно виїжджати.

Всі, дивись, куди-небудь норовлять втекти. Маслова, сусіди, наприклад. Ось їм тільки б в селі і жити, аж ні – в місто подалися. Збудували собі десь на самій околиці будинок, тепер городянами себе вважають. Іноді вони всією сім’єю приїжджають в село і галасливим натовпом ходять по вулиці, немов по музею, – разнаряжені, важливі. Дивуються змінам, намагаються згадати, хто де живе. Правда, вся їх важливість і міський пил до першої випитої чарки. Тут вони забувають і про міську культуру – несуть таку непотребщіну, що навіть сільським не по собі стає.

Ні вже, думала Антоніна, проживши в селі половину життя, міським не станеш. Напевно, так і прожила б одна своє життя, якби не той випадок … Було це влітку, в липні місяці. Накосила Антоніна за селом трави для своїх овець, а перевезти нікому. І підвернувся під руку Олексій, він тоді шофером працював. Пам’ятається, стоїть вона в кузові, приймає від нього сіно, а сама все більше на Олексія очі вирячує.

– Чого дивишся, закохалася, – весело крикнув він, окинувши поглядом її постать.

Антоніна покращала за ці роки, вилюдніла, як то кажуть. Мало що залишилося від того гидкого каченяти, що бігало по вулиці, коли Олексій одружився з Оксаною. Ось ще б зросту крапельку додати, і баба хоч куди. Запитав якось Олексій, звичайно, жартома, не думав, не гадав, що в саму точку потрапив. Скажи він їй такі слова раніше – вона, напевно, і відповісти б нічого не зуміла, тільки почервоніла б вся, а тут зібралася з духом, сказала просто, не криючись: «Я тебе, Олексійку, не знаю з якого часу люблю».

У того і очі по кулаку. Здивувався, мабуть, не її зізнанню. Чи йому, в якого були свого часу закохані всі дівки в окрузі, дивуватися? Швидше, був вражений її сміливості, нахабству: як це вона, Тоня-тихоня, могла собі дозволити таке?

– Ну да … – тільки й знайшовся що сказати.

– А ти тільки дізнався? – сумно запитала вона. – Як я тебе, Альоша, люблю, і на світі ніхто не вміє.

Олексій мимоволі опустив вила, спантеличено присів на копицю сіна. Такі слова він почув вперше.

– Антоніно, ти справді, чи смієшся? – ще раз з тривогою в голосі перепитав він. Як видно, його стурбували її слова і йому хотілося, щоб все це виявилося просто жартом.

– Та хіба такими справами, Альоша, жартують, – зітхнула вона.

– Ну і ну … – Він сердито ворушив свої кучері. – Ось так живеш і не знаєш … – намагався він жартувати. – Ну і що ж мені з тобою робити? – знову глянув він на неї стурбовано. В цю хвилину він був схожий на людину, якій доручили доглянути за дитиною, і він не знав, як йому бути.

Звідки у неї тоді сміливість взялася, вона і сама досі не знає. Тільки сказала вона тоді те, чого ніколи раніше б не посміла. Він стривожено озирнувся по сторонам, якось відразу заметушився і почав запекло кидати в кузов копицю за копицею – у неї аж іскри з очей. Зовсім її сіном завалив. А потім гнав машину, як божевільний. Поїхав і гроші за роботу не взяв.

Антоніна вже й забувати стала про ту розмову, але якось увечері у вікно тихенько стукнули. Втім, ні, не якось – цей день, вірніше вечір, вона запам’ятала на все життя. Глянула Антоніна у вікно, почула шепіт, і ноги у неї підкосилися – Олексій. Завмираючи серцем, тихенько відкрила – так через вікно і вліз. Пам’ятається, підхопив він тоді її, гарячу, трепетну і на руках поніс у ліжко.

З тих пір він більше жодного разу не приходив і потім всіляко уникав, мабуть, відчуваючи почуття незручності, але справа була зроблена і в покладений термін у Антоніни з’явився маленький Славік. Хотіла назвати його Альошкою, в честь батька, та побоялася підвести людину.

Доля була з нею заодно: син вдався весь в матір, крапля в краплю. Дивились односельці на хлопчика і не могли надивуватися – ну все-то перейняв від матері цей веснянкуватий, кривоногий і окатий Славка. Баби жартома говорили їй: «Та вже є чого в ньому від мужика-то, а? Ну все як є одне твоє. А може, ти, Тоню, знаєш секрет, як бабі одній, без мужика, з цими справами справлятися? Після лазні на вітрі, чи що, постояла? У серпні вітер-то теплий, приємний, ось, мабуть, і надуло … Ти скажи нам, як це робиться, може, і ми твій досвід переймемо.»

Одні засуджували, інші схвалюючи її вчинок, все дивувалися, гадали, але так і не могли зрозуміти, чий же у неї син. Як видно, і вони теж в думках не допускали причетності Олексія.

Олексій свого батьківства не видавав, мовби й не помічав Славка. Прикро бувало іноді Антоніні, – як-не-як син же, міг би коли хоч цукерку хлопчику сунути. Але радість від того, що вона тепер не одна, що у неї росте син, її надія і опора, була сильніше, тим більше що сама.

Два роки тому Славік закінчив школу і вчився тепер в місті. Ось так і живуть вони – Славік вчиться, вона на фермі працює, по суботах зустрічає його, по понеділках – проводжає. А ось у Олексія життя не вдалося. Розійшлися вони з Оксаною, так і не взяв їх лад. Дружина поїхала в місто, кажуть, вийшла за іншого. А недавно нова біда звалилася на його голову – пилкою відхопити йому геть три пальці правої руки.

Хто б міг подумати, що у нього, народженого немов би в сорочці, так все вийде? Славік, до речі, зовсім нещодавно дізнався, хто його батько. Здивувався. Дивлячись в сторону, запитав: «Мамо, ти його любила?» Відразу щось почало дерти у неї в горлі, і серце якось дивно забилося, нічого не змогла відповісти, лише головою згідно похитала. І син, хлопець недурний, зрозумів: мати і зараз його любить. Якось вона було заїкнулася: може, візьмемо батька до себе, якщо вже така справа? Але, побачивши, як син відразу спохмурнів і замкнувся, замовкла і більше до цієї розмови не поверталася, хоча крадькома допомагала Олексію – то в будинку прибере, то в городі порядок наведе. Мужик, він і є мужик.

Славік приїхав пізно, зголоднів і відразу ж накинувся на пироги. Студентська їжа відомо яка, до того ж він любив всяке домашнє. Зазвичай, нашвидку повечерявши і розповівши найважливіші новини, син поспішав на вулицю, в клуб – в цьому віці хіба всидиш вдома? А сьогодні чомусь нікуди не пішов, відразу ліг. Але обом не спалося. Матері, яка вивчила сина напам’ять, здалося, що Славко про щось весь час поривається запитати її, але не наважується. Запитала сама.

Він якось зам’явся, зніяковіло почухав свою чуприну. – Мам, можна я наступного разу приїду не один? – долаючи ніяковість, тихо запитав він.

– З товаришем, чи що? – не зрозуміла Антоніна.

– Ні, можна ми разом з Іркою приїдемо?

– З Іркою?

– Мати мимоволі підвелася з ліжка.

– А хто вона така?

– Дівча одна, разом вчимося, тільки вона в іншій групі.

– Славік намагався говорити байдужим тоном, але з усього було видно, як він хвилюється.

– А ви з нею що? … – У матері защеміло в грудях.

– Та ти що, мамо, ми просто так, – заспішив син. – Ну, в кіно іншим разом сходимо, і взагалі … Вона хороша, ти не думай, – поспішно додав він.

– Та я не думаю, – розуміюче посміхнулася вона. – Хто у неї хоч батьки-то?

– У неї, мамо, нікого немає, – глухим голосом відповів Славик.

– Як це немає?

– У матері тривожно забилося серце.

– Вони у неї в аварію потрапили, – зітхнув син. – Їхали з півдня, відпочивали там, їх машину самоскид збив. Відразу обох і … Тепер Ірка в гуртожитку живе. Знаєш, вона сильно переживає – по суботах всі додому їдуть, а їй нікуди.

Серце матері полоснуло раптовою жалістю. – Ну, звичайно, синку, приїжджайте, – стрепенулася вона, – Яка може бути розмова. Зустріну, як рідну. Дружіть собі на здоров’я, а вчитися закінчите – одружитеся. Колгосп вам квартиру дасть, разом працювати будете, а я онуків няньчити. – Ти привозь її, обов’язково привозь, – наказувала вона синові. – Я знову пирогів напечу …

Син, радіючи з того, що важка розмова, до якої він довго готувався і якої боявся, позаду і мати правильно зрозуміла його, заспокоєний, ліг, але через хвилину знову підняв голову, – Мам, – нерішуче запитав він, – може, завтра нам сходити до … батька, а? Зараз пройшли повз – зовсім у нього огорожа погана стала. Один-то, мабуть, не подужає, незручно йому. А ти в будинку б допомогла прибрати …

– Добре, синку, сходимо, – тільки й знайшла що сказати вона. – відтанути серце сина.

Фото ілюстративне з вільних джерел

Джерело